— Бекі, з ким ви бачили Аманду?
Вона глибоко, з жалем зітхає.
— Це був Пол Шарп. Його дружина Олівія — моя подруга. Вони мешкають далі вулицею, — нарешті видає вона, — у будинку номер вісімнадцять.
— Розкажіть нам, що ви бачили, Бекі, — наполягає детектив Вебб.
Бекі зле від того, що вона зараз зробить, та вона відчуває, що не має вибору. Як кажуть детективи, правда зрештою вийде назовні. Вона скаже правду зараз, не більше й не менше.
— Я бачила Пола з Амандою незадовго до її зникнення. Ішов дощ, і вони сиділи в машині Аманди. Була дев’ята вечора, я виходила з кінотеатру в центрі міста. Вони були на стоянці. Там напроти є бар. Я подумала, може, вони ходили до того бару разом.
— І…
Бекі замислюється, намагаючись пригадати кожну деталь.
— Вони були на передніх сидіннях, Аманда за кермом. На стоянці горіли ліхтарі, тож я бачила їх дуже чітко. Я була така приголомшена, що застигла на місці. Хвилину дивилась, але вони були такі зайняті одне одним, що не помітили мене.
— Ви абсолютно впевнені, що це були вони?
— Упевнена. Спочатку їхні обличчя були дуже близько одне до одного. Я подумала, що вони цілувалися. Але потім, за хвилину, здалося, що вони сваряться.
— Продовжуйте.
— Пол щось говорив, наче сердився, але Аманда розсміялася й відсторонилася, і тоді він схопив її за руку.
— То ви гадаєте, що вони зустрічалися? — питає Вебб.
Бекі киває.
— Принаймні, було схоже на те. Вони здавалися… близькими. Чого б ще їм сидіти там разом? — Вона дивиться на свої коліна. — Мені стало старшенно шкода Олівію. Вона моя добра подруга. Аманда завжди здавалася мені вертихвісткою, та я ніколи не гадала, що Пол зрадить Олівію.
— Ви могли б точніше назвати дату?
На мить Бекі заплющує очі, намагаючись пригадати. Нарешті розплющує їх і каже:
— Це було в середу — певно, двадцятого вересня. — Вона дивиться, як Мун записує.
— Ви ще колись бачили їх разом?
Бекі хитає головою.
— Ні.
— Чому не розповіли нам раніше? — цікавиться детектив Вебб.
— Пробачте, — ніяковіє вона. — Але не думаю, що Пол здатен завдати комусь шкоди. АОлівія — моя подруга. Прикро чинити так із нею.
— Ви колись розповідали про це Роберту Пірсу?
— Ні, точно ні.
— Упевнені? — не відстає Вебб.
— Так, упевнена.
— Ви часом не знаєте, де працює Пол Шарп? — питає Мун.
— Знаю. У «Феншоу Фармасьютікалз» — тій самій компанії, де й мій чоловік. У центрі міста, на Вотер-стріт. — Вона дивиться, як Мун записує й це.
— Є ще щось, про що ви мовчите? — допитується Вебб.
Бекі чує сарказм у його голосі. Вона дивиться йому в очі й промовляє:
— Ні, це все.
— Треба поговорити з Шарпом, — каже Вебб напарниці, стоячи над капотом машини.
Мун киває.
Він дивиться на годинник.
— їдьмо.
Поїздка назад до ділового центру Ейлесфорда забирає небагато часу — лише десять хвилин. Тут, у центрі, розташоване ціле містечко з новими будівлями, які виділяються на тлі старих. «Феншоу Фармасьюті-калз» — цегляна споруда неподалік від Ейлесфордського мосту.
Вебб і Мун заходять до будівлі, і їм кажуть, що кабінет Шарпа — на п’ятому поверсі. Там їх вітає секретарка, чиї ідеальні брови злегка підіймаються, коли вони показують жетони.
— Ми б хотіли поговорити з Полом Шарпом, — каже Вебб.
— Я покличу його до вас, — відповідає вона.
Якийсь час Вебб розсіяно роздивляється дорогий прісний декор і думає про Аманду Пірс. Чекають вони недовго. До приймальні виходить чоловік у темно-синьому костюмі. Він високий, гарної статури, з коротким, пересипаним сивиною волоссям, років під п’ятдесят. Тримає себе в тонусі й рухається до них з легкістю людини, яка залишається у формі. Косує на них двох. Він явно занепокоєний, думає Вебб. Детектив демонструє свій жетон, представляє себе й Мун та каже:
— Ми можемо десь поговорити наодинці?
— Авжеж, зараз знайду конференц-залу.
Шарп спирається на велику реєстраційну стійку й говорить із секретаркою.
— Можете взяти конференц-залу номер три, вона незайнята, — чемно відповідає та.
— Ходімо зі мною, — запрошує Шарп, і вони йдуть коридором, устеленим килимом, до конференц-зали зі скляними стінами. Ступають усередину.
Тут є довгий стіл і стільці, вікна виходять на ріку та міст. Вода сьогодні темна й неспокійна. Почався дощ, і ллє як з відра. Шарп зачиняє за ними двері й обертається до детективів.
— Чим можу вам допомогти? — питає він, жестом пропонуючи їм сісти.