На мить западає тиша. Повітря вібрує від напруги.
— Ти був сам чи ще з кимось?
— Сам, — мимрить син.
— Тож ми навіть не можемо втішитися думкою, що хтось інший втягнув тебе у ці абсолютно неприпустимі, протиправні дії?
Рейлі кортить затулити руками вуха, щоби відгородитися від крику, але він знає, що цим лише розлютить батька ще дужче. Знає, що все видається гіршим від того, що він діяв сам.
— Чий це був будинок?
— Не знаю.
— То що сталося? — Батько поглядає на матір, а тоді знову на нього. — Тебе впіймали?
Рейлі хитає головою, а мати каже:
— Ні. Я бачила повідомлення в його телефоні. Рейлі, покажи батькові повідомлення.
Рейлі розблоковує й простягає телефон, і батько дивиться на екран, очам не вірячи.
— Господи, Рейлі! Якти міг? Ти вже робив це раніше?
У цьому й біда з батьком — він знає, які запитання ставити. Питає саме те, про що мати, розгублена від потрясіння, не додумалася спитати. Рейлі справді робив це раніше, кілька разів.
— Лише раз, — бреше він, уникаючи дивитися батькові в очі.
— Отже, ти вдерся до двох будинків.
Він киває.
— Хто-небудь знає?
Рейлі хитає головою.
— Звісно, ні.
— Звісно, ні, — саркастично повторює батько. Батьків сарказм гірший за мамин. — Твій друг знає. Хто він?
— Марк. Зі школи.
— Ще хтось?
Рейлі неохоче хитає головою.
— Ти міг якось засвітитися? На камерах спостереження?
Рейлі знову хитає головою й підіймає очі на батька.
— Там не було камер спостереження. Я перевірив.
— Господи. Повірити не можу. І від цього мені має покращати?
— Вони навіть не знають, що я там був, — каже Рейлі, захищаючись. — Я був справді обережний. Я вже говорив мамі — я нічого не взяв. Не завдав ніякої шкоди.
— Тоді що ти там робив? — питає батько.
— Не знаю. Просто роззирався, гадаю.
— Просто роззирався, гадаю, — повторює батько, і від цього Рейлі почувається шестирічним. — На що ти там дивився? На жіночу білизну?
— Ні! — скрикує Рейлі, гаряче червоніючи від сорому. Він не якийсь там збоченець. — Переважно зазирав у їхні комп’ютери, — бурмоче він.
— Боже мій! — скрикує батько. — Ти лазив у чужі комп’ютери?
Рейлі пригнічено киває.
Батько ляскає рукою по столу і встає. Починає ходити кухнею, гнівно озираючись на Рейлі.
— Хіба люди не користуються паролями?
— Іноді мені вдається їх обійти, — каже син. Його голос тремтить.
— І що ти робив, коли зазирав у чужі особисті комп’ютери?
— Ну… — Рейлі відчуває, як кривить рот, доки намагається не заплакати. І далі слова рвуться поспіхом: — Усе, що я зробив, це надіслав заради жарту кілька листів з… з чужої електронної пошти.
А потім, нетипово для себе, він починає ридати.
Розділ другий
Олівія зважує масштаб ситуації. Таким сердитим Пола вона ще не бачила. Воно й зрозуміло. Ніколи раніше Рейлі навіть близько так не поводився. Вона знає, що значною мірою цей гнів викликаний страхом. Невже вони втрачають контроль над своїм шістнадцятирічним сином?
Навіщо він це зробив? Йому нічого не бракує. Вони навчили Рейлі відрізняти хороше від поганого. То що відбувається?
Мати дивиться, як син жалісно схлипує на стільці, а батько мовчки спостерігає за ним, немов вирішуючи, що робити, яке належне покарання обрати.
Що, питає вона себе, буде коректним, гідним рішенням? Що допоможе Рейлі винести з цього урок? Що пом’якшить її власну провину? Олівія обережно вступає в розмову:
— Гадаю, Рейлі має піти до цих людей і перепросити. Пол сердито обертається до неї.
— Що? Ти хочеш, щоб він перепрошував?
На мить вона обурюється, що він спрямував свій гнів на неї, але вирішує не зважати.
— Я не кажу, що це все. Очевидно, що Рейлі має відчути наслідки своєї поведінки. Дуже серйозні наслідки. Щонайменше він має лишитися під домашнім арештом, якщо ми не можемо йому довіряти. І треба на якийсь час забрати в нього телефон. І обмежити йому перебування в інтернеті домашньою роботою.
Рейлі з жахом дивиться на матір, наче це занадто суворе покарання для нього.
Він справді не розуміє, думає вона. Не розуміє всієї тяжкості того, що накоїв. Олівія відчуває, як у серце проникає холод. Як можна в наш час чогось навчити дітей, коли вони бачать навколо стільки негідної поведінки — постійно в новинах, з боку людей при владі? Здається, ніхто більше не поводиться пристойно й не має жодної поваги до чужих кордонів. Не так її виховували. Її навчали перепрошувати й виправляти скоєне.