Рейлі роздивляється будинок. Панує глупа ніч, місяць закритий хмарою. Світло горить на фасаді дому, а також нагорі — мабуть, увімкнулося за таймером. Він це знає, адже господарі мають кота. І місцева наглядальниця за тваринами, з позначкою на автівці, останні кілька днів зупинялася поряд і заходила до цього будинку. Рейлі бачив її щоранку дорогою до школи. Наскільки ж тупі бувають люди! Найняти доглядальницю за котом із позначкою на чортовій автівці! Це як дати оголошення, що тебе немає в місті, чорт забирай.
Він намагався втриматися від цього. Але просто не встояв. Хоче проникнути до оселі, де не треба непокоїтись, що власники повернуться додому після вечері в ресторані. Хоче розслабитись і не поспішати — зануритися глибше, спробувати кілька різних фокусів, перш ніж піде.
Рейлі крадькома обходить будинок ззаду. Ніхто не бачить. Він уважно роздивляється двері й вікна. Очевидних ознак сигналізації немає. Але двері й вікна міцно замкнені. Він переглядає відео на ютубі про всяк випадок. Удертись до оселі не так важко, як гадає типовий домовласник. Рейлі тягнеться до кишені джинсів і дістає свою банківську картку. Проводить нею уздовж краю дверей, там, де замок, і починає возитися з засувкою. Хлопці на ютубі роблять це за кілька секунд, але Рейлі витрачає майже цілу хвилину, перш ніж засувка з приємним клацанням піддається. І саме вчасно — з нього вже піт градом котиться від страху, що його можуть побачити.
Він прослизає у двері й тихо зачиняє їх за собою. Серце гупає. Рейлі ховає картку назад до кишені й дістає телефон. Вмикає ліхтарик. Двері відчиняються просто на кухню. Щось потрапляє йому під ногу — миска — і з грюкотом відлітає по підлозі. Чорт. Він спрямовує ліхтарик донизу. Скрізь розсипані гранули котячого корму. Він присідає, згрібає їх докупи й підбирає руками в рукавичках. Чорно-білий кіт треться об його гомілки. Рейлі зупиняється на хвилину, щоб погладити його.
Не гає часу внизу. Комп’ютери майже завжди нагорі, у спальнях чи в кабінеті.
Очевидно, у будинку мешкає пара з маленькою дитиною — тут є головна спальня, дитяча й кабінет позаду. Він прослизає до кабінету в кінці коридору й береться зламувати комп’ютер. За допомогою завантажувальної флешки й кількох натискань клавіш Рейлі вдається створити «чорний хід» й обійти паролі. Швидко розібравшись, він хоче здійснити дещо нове — скористатися нагодою й спробувати увійти до робочої мережі власника, якщо той працює в хоч трохи цікавому місці. Рейлі почувається розслабленим — комп’ютер стоїть у глибині дому, жалюзі опущені, ніхто не зазирне у вікно. За бажання можна просидіти тут цілу ніч. Він повністю заглиблений у свою справу, коли чує звук. Грюкіт дверцят автіки. Він застигає. Чує голоси надворі. Трясця. їх не може бути вдома. Рейлі панікує. Виглядає з вікна.
Звідси не вибратись. Жодного даху, на який можна вилізти. Він не стрибатиме з другого поверху.
Доки він вагається, голоси стають гучнішими. І зараз він чує лязкіт ключа в парадних дверях. Чорт. Чорт. Чорт. Рейлі вже вистрибнув з крісла і стоїть, застиглий від страху, біля верхньої сходинки. Чи встигне він спуститися й вийти крізь чорний хід? Але тут парадні двері відчиняються і клацає перемикач, заливаючи передпокій світлом. Повна халепа. Виходу немає.
Він дивиться, як у коридор виходить кіт, треться об ніжку стола й нявкає до хазяїв, але їх самих Рейлі не бачить.
— Віднеси дитину нагору й уклади, а я занесу спорядження, — чує він чоловічий голос.
Вони досі гадки не мають, що на другому поверсі їхнього будинку присутній чужинець.
Рейлі чкуряє назад до кабінету, ледь насмілюючись перевести подих. Комп’ютер досі ввімкнений, але обернутий не до дверей і не видає ні звуку. У кімнаті темно. Може, вони не помітять. Може, йому вдасться сховатися тут, доки вони ляжуть спати. Він відчуває, як шиєю збігає краплинка поту. Чує, як жінка важко підіймається сходами, воркочучи над дитиною. Рейлі заклинає дитину заплакати, але та мовчить. Риплять мостини — жінка заходить до дитячої в середині коридору. Чоловік досі надворі біля машини. Рейлі чує, як грюкає багажник. Спробувати втекти зараз? Чи зачекати? Це найдовші кілька секунд у житті Рейлі.
Він панікує. І прожогом мчить вниз, навіть не турбуючись про шум. Дістається підніжжя сходів, перш ніж у вхідних дверях з’являється чоловік. Чує, як за спиною здивовано скрикує жінка. Аж ось він уже на пів-дорозі до кухні. Пробираючись у темряві, намацує кухонні двері й знову збиває ногою котячу миску, розсипаючи корм. Чує за спиною чоловіка у передпокої — «Якого дідька?» — і як той різко впускає те, що ніс у руках, кидаючись навздогін. Рейлі не озирається.