Він уже надворі й мчить так швидко, яктільки може. Перебігає заднє подвір’я, на адреналіні перестрибує через паркан, навіть не замислюючись. І зупиняється, лише опинившись далеко від будинку, коли вже легені розриваються.
Ховається за кущем у парку, доки серце не припиняє калатати й не відновлюється дихання. Треба ще повернутись і забрати велосипед, перш ніж їхати додому, — принаймні йому вистачило розуму не залишати його біля будинку. Неможливо, щоб господарі не викликали поліцію. Вони побачать, що комп’ютер увімкнено, і зрозуміють, що він зробив.
Карміні не спиться. Вона намагалася читати, але ніщо не втримує її інтересу. Вона прагне людського товариства. Тужить за чоловіком. Колись він читав у ліжку поряд із нею; тепер його не стало.
Вона внизу на кухні, готує гарячий шоколад, коли щось чує зовні, на вулиці. Крики. Карміна завмирає, прислухаючись. Вона чує грюкіт, нові крики. Швидко підходить до парадних дверей, але світла не вмикає. Коли виглядає надвір, то бачить темну худорляву фігуру, що плентається тротуаром у кінці її під’їзної дороги.
Схоже, він сам. Щось тримає в руці, якусь палицю. Карміна прокрадається вперед, а коли підходить ближче, то бачить, що це лише хлопчик. Підліток, можливо, п’яний увечері п’ятниці. Він стоїть нерухомо, хитаючись на ногах, наче не може пригадати, що робить, а в руці в нього щось схоже на хокейну ключку. Вона думає, що він щойно трощив її сміттєвий бак.
— Гей! — гукає Карміна, крокуючи до нього під’їзною дорогою у своєму рожевому халаті.
Хлопець дивиться на неї, ніби ошелешений, побачивши її тут.
— Що ти робиш? — сердито питає Карміна.
Вона його не боїться, він лише хлопчик. Вона лише за кілька кроків від нього й чітко його бачить. А ще відчуває запах спиртного. Щось у ньому нагадує її власного сина, Люка. Здається, хлопець намагається зосередитись, але його обличчя мляве. Він нічого не каже, але й не тікає. Напевно, тому, що якби спробував, то впав би долілиць.
— Ти недостатньо дорослий, щоб пити, чи не так? — дорікає Карміна, і в ній говорить мати.
Він відмахується, наче муху відганяє, а сам шкутильгає далі вулицею, тягнучи поламану ключку.
Вона з занепокоєнням дивиться, як він бреде тротуаром, доки не повертає до будинку на тій самій вулиці. Карміна бачить, як там загораються вогні. Нарешті він дістався додому, думає вона. Нехай з ним розбираються батьки.
Наступного ранку, у суботу, Ґленда телефонує Олівії й запрошує її піти прогулятися. Хоче знати, що сталося вчора ввечері, коли Олівія мала відверту розмову з Полом.
Ґленда надягає куртку й прогулянкові черевики. Сьогодні холодний, морозний день, та принаймні знову сяє сонце після того безпросвітного дощу, який був учора.
Вона зачиняє за собою двері й рушає до будинку Олівії. Її голова сповнена роздумів. Якби тільки вона могла владнати проблеми кожного. Якби тільки все це — увесь цей стрес — зникло.
Учора ввечері їхній син Адам знову повернувся додому п’яний. Вони влаштували йому комендантську годину, але він це проігнорував. Вони посадили його під домашній арешті, та він вислизнув з будинку. Тепер вони не знають, що робити.
— Може, нам просто дати йому переказитися, — сказав сьогодні Кіт. — От набридне йому блювати вранці — одразу виправиться.
Ґленда сердито глянула на нього, схрестивши руки на грудях. Це не він не стуляв повік цілу ніч, наглядаючи за сином, щоб той не захлинувся на смерть. Кіт якраз чудово спав. Він наче тефлоном укритий — нічим його не проймеш.
Іноді вона шкодує, що не може змусити чоловіка усвідомити все, що вона робить, усе, що вже зробила для своєї родини. Не цінує він її достатньо. І ніколи не цінуватиме. Він неуважний.
І прибирати у ванній довелося їй.
— Змусь його, — безпорадно сказав Кіт, наливаючи собі горнятко кави.
Ґленда глянула на Адама, який стогнав у ліжку, збагнула, що нічого не вийде, і зробила все сама. І зараз хоче лише вибратися з дому, подалі від чоловіка, від сина, від запаху блювотиння, і поговорити з кимось розважливим. З кимось, хто розуміє.
Вона бачить, як тротуаром наближається Олівія, і махає їй. Невдовзі подруги зустрічаються лицем до лиця й далі йдуть поряд.
— Ходімо до парку, — пропонує Ґленда.
Дорогою вона розповідає Олівії про останню проблему з Адамом. Доки вони йдуть разом уздовж ставка, Ґленда каже: