— Кажете, вона мешкає сама? — уточнює детектив.
— Саме так, — відповідає Пол. — Вона в черзі на соціальну допомогу, але поки що не вгорі списку. Тож наразі просить людей прийти й допомогти їй.
— З нею хтось був, коли ви відвідували її того разу? — питає Вебб. — Хтось, хто підтвердив би ваші слова?
— Ну, ні. То було ввечері. Вони вже пішли додому.
— Але, якщо ми зробимо візит вашій тітці, вона підтвердить, що ви були в неї того вечора?
Зараз Пол явно непокоїться.
Трохи совається у кріслі.
— Ну, я не знаю, — каже він. — Бачте, її підводить пам’ять. А ще в неї серйозна деменція — тож вона цілком може трохи заплутатись. І не пригадати візиту три тижні тому.
— Розумію.
— На який номер вона вам телефонувала? — питає детектив Мун.
— Вона телефонувала мені на мобільний, доки я був на роботі, — говорить Пол. — Власне, вона доволі часто телефонує. Практично щодня.
— Тож, якщо ми перевіримо ваш журнал викликів, він покаже, що тітка дзвонила вам того дня? — тисне Мун.
Пол виразно киває.
— Так, звісно.
— І якби ми перевірили ваше розташування за гео-локацією на телефоні того вечора, воно показало б, що ви були в тітки, — каже Вебб.
Пол здається вже не таким упевненим у собі. Він розтуляє рота, щоб заговорити, але мовчить.
— Якась проблема? — питає детектив.
Олівія спостерігає за тим, що розгортається в неї на очах, і її серце пришвидшено б’ється.
— Я… Я не знаю, — белькоче Пол. — Телефон був при мені, але акумулятор майже сів, а я не мав із собою зарядного пристрою, тож просто вимкнув його.
— Розумію, — промовляє Вебб.
Пол нервово поглядає на Олівію. Несхоже, що детектив йому вірить.
— 0 котрій ви повернулися додому, містере Шарпе? — питає далі Вебб.
— Точно не скажу, — мовить Пол, дивлячись на Олівію. — Близько одинадцятої?
Олівія знизує плечима.
— Чесно, не пам’ятаю. Я рано лягла й уже спала, коли ти прийшов.
Вона роздивляється детективів, але не може визначити, про що вони думають. І запевняє себе, що не має причин хвилюватися. Але Олівії не подобається, як вони дивляться на її чоловіка. Вона відчуває легку нудоту.
І з жахом питає себе, чи є йому що приховувати.
— А решту вихідних? — напосідає Вебб, дивлячись на Олівію.
— Він був удома, зі мною. Це точно.
— Я можу взяти адресу вашої тітки? — питає детектив Пола.
У суботу вранці Роберт Пірс насолоджується вдома горнятком кави, коли чує дзвінок у двері. Він завмирає. Вирішує не відчиняти — хто б це не був, можливо, він піде.
Але дзвінок лунає знову, наполегливо. Роберт роздратовано відставляє каву й підходить до парадних дверей. Він не хоче ні з ким говорити.
Відчинивши, він бачить приємну на вигляд літню жінку, яка всміхається до нього.
— Чого ви хочете? — коротко питає Пірс.
— Даруйте, що турбую вас, — каже жінка.
Він холодно дивиться на неї—вона серйозно не знає, що його дружину вбили? — але жінка безтурботно продовжує:
— Мене звати Карміна. Я ваша сусідка. Мешкаю в будинку номер тридцять два на Фінч-стріт, через вулицю звідси. — Вона вказує через плече.
Роберт хоче зачинити двері.
— Нещодавно до мене вдерлися, — поспішно каже Карміна, — і я намагаюся дізнатись, чи хтось іще постраждав.
Він зупиняється.
Пригадує листа, незрозумілі відбитки пальців у себе вдома. Згадує про телефон Аманди — як знайшов його поверх конвертів у шухляді, коли був такий упевнений, що поклав під конверти. Роберт хоче почути, що скаже ця жінка, але не хоче, щоб вона знала, що до нього теж проникали. Він уже знищив листа. Що як поліція дізнається? Що як вони знайдуть, хто це був, і спитають, що він бачив у будинку Роберта? Пірс хитає головою, супиться.
— Ні. Сюди ніхто не вдирався, — бреше він.
— Що ж, це добре, я гадаю, — каже вона. І доволі драматично зітхає. — Хтось вдерся до мого будинку, і я дізнаюся хто. — Карміна дістає аркуш паперу. — Я отримала цього листа.
— Можна? — цікавиться він.
Вона подає аркуш. Роберт швидко усвідомлює, що це той самий лист, якого отримав він.