— Коли вам це прийшло?
— Я знайшла його минулого понеділка, вранці. Просунули крізь поштову щілину у дверях.
Він підіймає очі й повертає листа.
— Як незвичайно, — каже Пірс. Не може вигадати нічого іншого.
— І не кажіть, — пирхає Карміна. — Не знаю, наскільки нетиповим є для дітей вдиратись до будинків, але точно нетипово, щоб мати писала анонімного листа з вибаченнями. — І додає: — Не можу знайти нікого іншого, хто б отримав листа. Але тут чітко сказано, що були й інші. І закладаюся, цей малий вдерся не лише до тих домівок, про які знає його мати. — Вона знову тяжко зітхає. — Гадаю, варто просто облишити це. Нічого не вкрали, а батьки малого явно за нього взялися.
— Просто якийсь дурний підліток, — погоджується Роберт, старанно приховуючи, як сильно непокоїться.
Карміна змовницьки нахиляється вперед і каже:
— Взагалі-то… я цілком упевнена, що з’ясувала, хто це був. І з того, що я чула, у нього добрі технічні навички.
— Справді? І хто це? — буденно питає Роберт. А сам думає: «Що як цей шкет зазирнув у телефон?».
— Якщо дізнаюся напевне, то дам вам знати. Він сунув носа в моє життя, я збираюся сунути носа в його. А потім скажу йому, що про нього думаю.
Роберт киває.
— Ви ходили до поліції?
— Ні, ще ні. Сумніваюся, що вони сприймуть це серйозно.
— Можливо, і ні, — погоджується Роберт.
— Що ж, тримайте двері й вікна на замку, — каже Карміна, відвертаючись.
Роберт зачиняє двері й починає крокувати вітальнею. Чорт. Клятий підліток. Що як той малий зазирав у телефон Аманди й бачив, що в ньому? Він записує ім’я й адресу Карміни, доки не забув. І якщо вирішить, що треба робити щось із цим дітлахом, то зробить.
Рейлі здивовано споглядає сцену перед собою. Ніколи раніше він не бачив цих двох офіційно вдягнених людей у себе у вітальні. Що вони тут роблять? Його тіло наповнює адреналін. Певно, це через нього — через учорашнє.
— Рейлі! — вигукує мама, очевидно приголомшена. — Ти чого не спиш?
Він навмисно встав так рано (ще навіть не полудень) — усе це частина спроби віднайти її прихильність, щоб повернути собі телефон. Але зараз вона явно цьому не рада.
— Ми все одно закінчили, — каже незнайомець, кидаючи зневажливим оком на Рейлі.
Отже, це не через нього. Від полегшення в Рейлі мало не підгинаються коліна.
Рейлі усвідомлює, що він у піжамі, а всі інші в кімнаті цілком одягнені. Що ж, він не знав, що тут хтось є. Він прослизає назад на кухню, заспокоєний і присоромлений, доки батьки проводжають гостей до дверей. Чомусь Рейлі впевнений, що випадково натрапив на те, чого знати не мав. Він насипає собі миску вівсянки й чекає.
Чує, як зачиняються парадні двері. Мама й тато повертаються на кухню не одразу. Очевидно обговорюють, що сказати синові.
Нарешті приєднуються до нього, і мама заходиться прибирати. Триває незручна тиша — хвилину всі мовчать, і Рейлі питає себе, чи вони так нічого й не скажуть. До біса це.
— Що це все було? — питає він.
Мати схвильовано дивиться на нього й поглядає на батька.
— Це складно, — зітхає батько, сідаючи за стіл.
Рейлі чекає, напружений усім тілом. Тривога знову хвилею накриває його.
— Ті двоє детективів поліції розслідують убивство Аманди Пірс, — каже батько. — Жінки, що мешкала далі вулицею.
На цьому він зупиняється, ніби не знаючи, що говорити далі.
Рейлі чує, як гупає серце. Він зиркає на батька, потім на матір. Та насторожено мовчить. Він знову переносить увагу на батька. Ніколи раніше не бачив, щоб батько губив слова.
— Навіщо вони говорили з вами? — питає Рейлі. Він не дурний. Хоче знати, що відбувається.
— Це просто процедура, — каже батько. — Вони говорять з багатьма знайомими Аманди Пірс.
— Я гадав, ти її не знав, — завважує Рейлі.
— Я й не знав, не знав по-справжньому. Іноді вона підробляла в офісі, тож я був з нею знайомий, але не близько. Вона ніколи не працювала в моєму відділі.
Рейлі дивиться на обох батьків — відчуває, є ще дещо, чого йому не розповідають.
— Послухай, Рейлі, тобі треба дещо знати, — обережно починає батько.
Раптом хлопець розуміє, що не хоче цього чути. Хоче знову стати дитиною й вибігти з кухні, затуляючи вуха й відмовляючись слухати те, що скаже батько. Але не можна. Він більше не мала дитина. Батько по-чоловічому дивиться на нього через кухонний стіл і промовляє:
— Я бачив, як Аманда дечим займалася де з ким в офісі. Це було непристойно. Я застеріг обох, щоб припинили. Ще дехто бачив, як я сварився через це з Амандою, додав два і два й отримав п’ять. Я розповів детективам правду. Я не мав з нею жодного зв’язку. Між нами не було… стосунків. Я не знаю, хто її вбив. Ми можемо залишити поліції з’ясовувати це. Гаразд? — І додає: — Немає про що турбуватися.