Жінка всміхається їй, киває й каже:
— Я Ґленда.
— Мої діти всі дорослі, — починає Карміна, намагаючись зав’язати розмову. — Гарний у вас хлопчик. — Вона не збирається розповідати, де зустрічала її сина раніше. — Маєте інших дітей?
— Ні, лише Адама, — каже жінка. Вона явно не охоча до розмови. Мабуть, поспішає повернутися до посуду.
— Нещодавно хтось удерся до мого будинку, і я ходжу, розмовляю з людьми, кажу їм бути насторожі. Минулого разу, коли я стукала, тут нікого не було.
— Що ж, до нас ніхто не вдирався, — доволі грубо кидає жінка, і приємний вираз зникає з її обличчя.
«Пощастило вам», — думає Карміна.
— Це добре, — тягне вона, приховуючи розчарування. — Жахлива історія з тим убивством, — додає Карміна, гадаючи, що це розговорить жінку. Змовницьки нахиляється вперед. — Здається, люди вважають, що це зробив її чоловік. Ви його знаєте?
— Ні, не знаю.
— Я, власне, стукала до нього — лише дізнатися, чи до нього теж хтось проникнув. Не насмілилася заговорити про його дружину. Але ні.
— Що ж, приємно познайомитись, — каже жінка на ім’я Ґленда й твердо зачиняє двері.
Лунає дзвінок, порушуючи тишу. Олівія підстрибує. Хапає телефон на кухні, сподіваючись, що це Ґленда.
— Алло, — каже вона.
— Місіс Шарп?
Вона впізнає голос. Це детектив Вебб. Серце миттєво починає калатати.
— Так?
— Ваш чоловік удома?
Без слів вона передає телефон Полу, який стоїть на кухні, спостерігаючи за нею. Він бере слухавку.
— Що? Зараз? — питає Пол. А потім каже: — Добре. Олівія відчуває моторошний приплив адреналіну. Пол кладе слухавку й обертається до неї.
— Хочуть, щоб я приїхав до поліційного відділку. Відповів ще на якісь запитання.
У неї в горлі з’являється кислота.
— Навіщо?
— Не сказали.
Вона дивиться, як він надягає піджак і залишає домівку. Пол не просить Олівію піти з ним, а вона не пропонує.
Коли він іде, Олівія віддається хвилюванню, схвильовано походжаючи будинком, не в змозі вгамувати свій розум. Про що поліція хоче знову поговорити з Полом?
— Мамо, що сталося?
Вона обертається й бачить, як за нею занепокоєно спостерігає Рейлі. Олівія уявляє, який нещасний має вигляд, заскочена зненацька. Усміхається сину.
— Нічого, любий, — бреше вона. І раптом приймає рішення. — Я лише маю ненадовго піти.
— Куди ти?
— Маю відвідати подругу, яка переживає складні часи.
— О, — каже Рейлі, наче не дуже задоволений такою відповіддю. Він підходить до холодильника й відчиняє дверцята. — 3 тобою все гаразд? — питає він. — Коли повернешся?
— Усе гаразд. Не знаю, коли саме повернуся, — говорить Олівія, — але точно встигну до вечері.
Рейлі сидить нагорі в себе в кімнаті, коли дзвонить телефон. Цікаво, хто це. Нікого з батьків немає вдома. Може, хтось із друзів Рейлі дійшов до того, що відшукав їхній домашній номер, адже мобільний йому так і не повернули.
Він спускається на кухню саме вчасно, щоб схопити слухавку з гачка.
— Алло, — озивається він.
— Вітаю.
Жіночий голос.
— Я можу поговорити з Рейлі Шарпом?
— Уже говорите, — підозріливо каже Рейлі.
— У мене деякі проблеми з комп’ютером, а сусідка сказала, що ви можете допомогти. Ви ж лагодите комп’ютери, чи не так?
— Так, звісно, — говорить Рейлі, швидко міркуючи. Минулого літа, коли він роздавав свої листівки, клієнтів було не так багато, і він точно не очікував, що хтось зателефонує зараз. Але він радий заробити трохи додаткових грошей і має в розпорядженні час. — У чому проблема?
— Ну, я не знаю, — каже вона. — Можете прийти й поглянути на нього?
. — Добре. Зараз?
— Якщо можете, це було б чудово.
— Яка ваша адреса?
— Це ноутбук. Я подумала, ми могли б зустрітись у кав’ярні. Знаєте «Біб»?
— Так, авжеж. — Зазвичай його туди нічим не заманиш, але можна зробити виняток.
— Побачимося там за п’ятнадцять хвилин?
— Гаразд, — каже Рейлі.
— На мені буде червоний жакет, і, звісно, зі мною буде ноутбук, — говорить жінка.
Рейлі навіть не подумав спитати, як упізнає її. Але вона виглядатиме його, а хлопці-підлітки зазвичай не зависають у тих кав’ярнях, куди ходять їхні мами зі своїми подругами.
Тепер, домовившись про зустріч, він трохи нервується. Насправді Рейлі не звик, щоб у нього замовляли послуги, хоча раніше вже виконував кілька дрібних робіт. І ніколи не знає, скільки треба брати за свою працю. Але це має бути доволі просто. Іноді все, чого треба навчитися цим домогосподаркам, це вимкнути комп’ютер, зачекати десять секунд і ввімкнути його знову.