Він входить усередину й одразу бачить, як йому махає немолода білява жінка в червоному жакеті. Ух. Якось ніяково. Він швидко підходить і сідає напроти неї. Роздивляється ноутбук — це «Делл Інспірон», доволі простий.
— Привіт, Рейлі, — каже жінка. — Приємно тебе бачити.
Він ніяково киває.
— Вітаю.
— Я місіс Торрес, — представляється вона.
Уважніше придивившись до неї, Рейлі бачить, що вона старша за його матір.
— Що з ним? — питає він, указуючи на ноутбук.
— Мені більше не вдається під’єднатись до інтернету. — Вона засмучено показує пристрій.
Рейлі підсуває ноутбук ближче до себе й дивиться на нього. Швидко помічає, що той у режимі «У літаку». Натискає клавішу з маленьким літачком. Комп’ютер автоматично під’єднується до вайфай-мережі кав’ярні.
— У вас був увімкнений режим «У літаку», — каже він, придушуючи посмішку.
«Господи, — думає Рейлі, — це наче відібрати цукерку в малюка».
— О боже мій, і це все? — вражається жінка.
— Це все, — запевняє Рейлі, відчуваючи водночас полегшення й розчарування, що інших несправностей в ноутбуку немає. Навряд чи є сенс очікувати на оплату за це.
— Постривай-но хвилинку, Рейлі, — просить жінка.
Він помічає миттєву зміну в її голосі й одразу губиться. Вона тримає в руці двадцятку, але не пропонує йому. Натомість нахиляється ближче. Усмішка досі при ній, але вже інша, нещира. Вона понижує голос і каже:
— Ти вдерся до мого будинку.
Рейлі відчуває, як палає обличчя. У роті пересохло. Це не може бути та жінка з немовлям. Надто стара. Він не знає, що робити. Минає довга мить, а тоді він усвідомлює, що має заперечувати.
— Що? — Його голос лунає сухим кумканням. Він кашляє. — Ні, неправда. Не знаю, про що ви говорите.
Але Рейлі знає, що це звучить непереконливо. Вигляд у нього страшенно винуватий. Бо він і є страшенно винуватий.
— Ні, правда. Ти проникнув до будинку й нишпорив у моєму домі та в моєму комп’ютері, і мені це не подобається.
— Нащо мені це? Чому ви вважаєте, що це я? Я ніколи не був у вашому дурнуватому будинку, — белькоче він, мов перелякана дитина. Він і є перелякана дитина.
— Гадки не маю. Ти мені скажи. Що саме ти шукав? Він хитає головою.
— Це не я. Я такого не роблю.
— Можеш усе заперечувати, якщо хочеш, але я знаю, що це був ти, Рейлі.
Нехай знає, яку велику проблему собі нажив.
— Може, хтось і вдерся до вашого будинку, леді. Але чому ви вважаєте, що це був я? — випалює Рейлі, намагаючись говорити тихо.
— Бо знаю, що твоя мати написала ті листи.
Які листи? Він швидко міркує.
— Листи з вибаченням, які написала твоя мама після того, як ти вдерся до наших домівок. Один з них отримала я. Тож знаю, що це був ти.
Рейлі охоплює страх. Певно, це вона говорила з матір’ю. Його відбитки — по всьому її дому. І він щойно возився з її ноугбуком. Чорт. З раптовою відчайдушною бравадою він нахиляється до неї через стіл і дуже чітко промовляє:
— Я ніколи не був у вашому будинку. Ніколи. Ви цього не доведете. Тож геть від мене і тримайтеся подалі.
Рейлі повірити не може, що щойно говорив отак з дорослою людиною. Він підводиться.
— Я йду.
— Це ще не кінець! — гукає жінка йому вслід.
Прямуючи до виходу з кав’ярні, він відчуває на собі спантеличені погляди інших і ще дужче шаріється.
До будинку тітки Маргарет близько години їзди, із заторами — довше. Але зараз неділя, і дороги здебільшого вільні. їдучи, Олівія думає, яка, мабуть, безглузда ця поїздка. Маргарет не згадає, чи відвідував її Пол того вечора. Вона майже готова розвернутись і поїхати додому.
Але щось спонукає її й далі гнати трасою в Катскільські гори, і незабаром вона прибуває до Бервіка. Будинок Маргарет — це маленьке бунгало, не таке охайне, як колись, але Маргарет тепер мало на що спроможна. Олівія паркується на порожньому під’їзді (своєї машини Маргарет позбулася кілька років тому), помічає вицвілу фарбу й твердо стукає в парадні двері. Питає себе, чи є тут іще хтось.
Довгий час нічого не відбувається. Вона дзвонить і стукає знову. Перед очима постає жахливе видіння: напевно, Маргарет лежить на підлозі зі зламаним стегном, не в змозі підійти до дверей. Олівії раптом стає соромно, що вона так мало цікавилась добробутом тітки Пола, така зайнята власним життям. Як часто люди приходять їй допомогти?