Чи має вона хоча б тривожну кнопку, щоб скористатися нею, якщо впаде?
Нарешті двері відчиняються — на порозі стоїть Маргарет і дивиться на неї, кліпаючи від сонця.
— Олівія, — слабким, тремким голосом промовляє вона. Її обличчя розпливається в повільній здивованій усмішці. — Я… не… очікувала… на тебе… — каже Маргарет, задихана від зусиль, яких їй коштувало дійти до дверей.
Певно, сьогодні добрий день, думає Олівія. Вона знає, що деменція приходить і йде, що в деякі дні голова в неї ясніша, ніж в інші.
— Подумала, ви будете раді приємному товариству, — каже Олівія, входячи всередину. — Пол хотів приїхати, але сьогодні не зміг, — додає вона.
Літня жінка чимчикує до вітальні й повільно опускається у крісло-гойдалку. Телевізор працює тихо, внизу екрана пробігають титри. Жінка важко тягнеться по дистанційний пульт і вимикає його. Тепер, коли вона тут, Олівію поглинає сум. Від того, що життя врештірешт зводиться до цього. Цієї самотності, цього чекання — на вечерю, на гостя, на смерть. Олівія сідає на диван обличчям до Маргарет. Повітря затхле, їй кортить відчинити вікна, але навряд чи Маргарет сподобається протяг.
— Можна я зроблю вам чаю? — пропонує вона.
— Це… було б… гарно… — відповідає стара.
Олівія прямує на кухню й риється довкола, шукаючи все, що потрібно для чаю. Це забирає небагато часу. Чайник на плиті, чайні пакетики на стільниці, а кухлі вона знаходить у першій шафці, яку відчиняє. У холодильнику є картонка молока. Вона нюхає його — начебто нормальне. Власне, холодильник здається відносно добре наповненим.
Коли чай готовий, вона відносить його до вітальні.
— Скажіть мені, хто приходить вам допомагати, — просить Олівія. І терпляче слухає, коли Маргарет розповідає їй про свої домовленості й про те, як сподівається незабаром отримати соціальну допомогу.
— Гадаю, вам подобається, коли до вас приходять, — каже Олівія.
— Кілька гостей буває. — Маргарет називає кількох друзів, які регулярно приходять, якщо можуть.
— А ще Пол вас відвідує іноді, — завважує Олівія, відчуваючи укол провини за те, що робить.
— Не дуже часто, — похмуро каже Маргарет — перший натяк на її дратівливу натуру. — Я дзвоню йому, але він ніколи не приходить.
— Упевнена, він приїжджає так часто, як може, — заспокоює Олівія.
— Поліція приходила.
— Он як? — насторожується Олівія. — Чого вони хотіли?
— Не пам’ятаю.
Вона сьорбає чай.
— Тобі варто приїжджати частіше, — промовляє Маргарет. — Ти добре товариство.
— Ви, мабуть, не пам’ятаєте, коли востаннє Пол був тут, — припускає Олівія.
— Ні, — визнає жінка. — Моя пам’ять не дуже добра, ти ж знаєш.
Серце Олівії падає.
— Тому я веду щоденник, — повільно продовжує Маргарет. — Потроху пишу щодня, щоб зберігати гостроту розуму. Лікар каже, мені це на користь. — Вона вказує на шкіряний записник, що виглядає з-під газети на кавовому столику. — Щодня туди щось записую: погоду, хто приходив.
Олівія відчуває, як її серце починає болісно битися.
— Яка слушна ідея. Коли ви почали його вести?
— Деякий час тому.
— Можна поглянути?
Олівії потрібно бачити, що записала жінка 29 вересня. Маргарет киває, і вона гортає сторінки, сподіваючись відшукати потрібну дату. Але в щоденнику панує безлад. Здебільшого він порожній, слова виведені тремкою рукою посеред сторінки, з якимись випадковими датами, і всі вони видаються безглуздими. Майже жодного зв’язного речення ніде немає.
— Можеш принести нам ще чаю, Рубі, дорогенька? — питає стара.
Розділ двадцять шостий
Вебб вирішує, що в повсякденному одязі Ларрі Гарріс має не такий упевнений вигляд. Коли детектив бачив його востаннє, той був у костюмі без піджака, з послабленою краваткою — типовий менеджер, що повернувся з ділової поїздки. Сьогодні, у джинсах і старому светрі, Гарріс явно не має тієї постави чи впливу. А може, йому просто незручно, що його притягнули на допит до поліційного відділку. Це зазвичай нервує людей. Особливо коли їм є що приховувати.
У кімнаті для допитів Ларрі дивиться в стіл. Йому зачитали його права. Поки що він відмовився скористатися правом на адвоката.
— Ларрі, ми знаємо, що ви бачилися з Амандою Пірс. Він заплющує очі.