Олівія відчуває, як її тривога злітає до небес. Коли Пол відповідає, у його голосі чути роздратування.
— Кажу ж, мене спитали, чи знайомий я з місцевістю, де знайшли тіло, і довелося розповісти про нашу хатку. Яке б це справило враження, якби я не розповів, а вони дізналися потім? — Він нерухомо дивиться на дружину. — У мене немає секретів, Олівіє.
Він точно не справляє враження параноїка. Говорить так, наче вважає все це незручністю, втручанням і не більше.
— Ні, звісно, немає, — говорить вона.
— Сказали, якщо я не дам згоди, вони візьмуть ордер. — Пол схрещує руки перед собою. — Це звучало як погроза. Треба було сказати «ні», принципово. Нехай би брали свій довбаний ордер.
— Нам немає чого приховувати, Поле, — неспокійно повторює Олівія. — Нехай просто роблять свою справу. Вони нічого не знайдуть і тоді дадуть нам спокій.
Пол гнівно дивиться на дружину.
— Ти знаєш моє ставлення до таких речей. Це наруга, ось що це таке.
Вона втомлено схиляє голову. Не має більше сил. І не хоче, щоб він усе ускладнював.
— Але ти погодився, адже так? — питає вона.
Якщо Пол робить із цього проблему, певно, в Олівії справді є привід хвилюватися — можна подумати, що він насправді щось приховує. А поліція все одно візьме ордер.
— Так, — нарешті каже Пол. — Там немає чого шукати. Ми ж нічого не приховуємо. Але це безглуздя й марнування ресурсів. Недобре, що поліція може попросити обшукати твій дім, знаючи, що все одно отримає ордер, — це залякування. Розмивання приватності.
— Я знаю, як ти любиш свою приватність, — промовляє Олівія з їдкою ноткою в голосі.
Він обертається до неї.
— І що це означає?
— Лише те, що я не розумію, чому ти неодмінно маєш усе ускладнювати! Я хочу, щоб це завершилось, Поле.
— Нічого я не ускладнюю, — жорстко каже Пол. — Бони зустрінуть мене там завтра вранці. Я беру вихідний.
Олівія відчуває, як її тіло обм’якає. Вона лише хоче покінчити з цим. І не збирається розповідати Полові про свій візит до тітки Маргарет.
Рейлі чує підвищені голоси на нижньому поверсі. Звучить так, наче батьки сваряться, але їхні голоси швидко стишуються. Він не в змозі розібрати, про що вони говорять. Його батькам невластиво сваритись, але останнім часом удома панує напруга. Він трохи винуватить у цьому себе. Знає, що батьки сваряться частково через те, що він зробив. Рейлі не насмілюється розповісти їм про те, що сталося сьогодні в кав’ярні, — як його вистежила, одурила й звинуватила та жахлива жінка. Після того минула ціла вічність, перш ніж він припинив тремтіти.
Якби він розповів батькам, у матері, мабуть, стався б серцевий напад.
Але що як та жінка знову з’явиться тут і розкаже їм про зустріч у кав’ярні? Що як вона вирішить піти до поліції? Рейлі попався й не знає, що робити. Єдині, у кого зручно просити допомоги або поради в будь-якій ситуації, — батьки, а він не може піти до них із цим. Не зараз. Не тоді, коли на них усе це звалилося.
Тож усі вони й далі вдають, ніби все чудово.
Бекі влітає додому й замикає за собою двері. Тепер, коли його немає поряд, її починає тіпати. Лише психопат бавився б із нею так, як щойно Роберт. «Імовірно, це один з нас, і ти не знаєш, хто саме. Здається, в тебе проблема, чи не так?» Що за людина сказала б таке? Коли вбито його власну дружи ну! Він огидний.
Вона з жахом усвідомлює, що Роберт хоче, щоб Ларрі обвинуватили в убивстві його дружини. Зрештою, Ларрі з нею спав. Напевно, Роберт зумів якось усе підлаштувати. Він зовсім не сумує за Амандою. Він добре розігрував скорботу на початку, але більше не намагається прикидатися перед Бекі. Він щойно продемонстрував, хто він є насправді. Скинув маску. Бекі схвильовано походжає вітальнею, невпинно обдираючи кутикули.
Чує лязкіт ключа в замку. Входить Ларрі й дивиться на неї.
— Навіщо ти замкнула двері? — питає він, сірий з лиця.
Вигляд у нього розбитий. Вона не відповідає. Натомість каже:
— Ну?
Навіть не чекає, доки він зніме піджак.
— Я розповів їм те, що ти казала.
— Вони тобі повірили?
— Гадаю, так.
— Гадаєш? — Вона не в змозі приховати нотку істерики.
— Господи, не знаю! — майже кричить він. — Я не знаю, що вони думають! — Він знову понижує голос. — Але, Бекі, є ще одна проблема.
— Яка проблема?
«Куди вже гірше?»
Запинаючись, Ларрі розповідає:
— У готелі я припаркувався на зовнішній стоянці, а не на внутрішній. Вочевидь, на зовнішній камер немає, тож я не можу довести, що нікуди не відлучався.