Довгу мить вона дивиться на нього.
— Але вони теж не можуть довести, що мене не було, — веде далі він.
— Мабуть, час знайти тобі адвоката, — похмуро каже Бекі.
— Що це означає? — підхоплюється він. — Ти мені не віриш?
— Вірю, — машинально каже Бекі, хоч і не знає, вірить вона чи ні.
Ларрі йде до вітальні й простує до бару.
— Мені треба випити.
— Доки тебе не було, я ходила побачитися з Робертом Пірсом, — хрипким шепотом каже Бекі, спостерігаючи, як він наливає собі віскі.
Ларрі різко обертається до неї з пляшкою в руці.
— Що? На біса ти це зробила? Він, імовірно, вбив свою дружину!
Вона дивиться в порожнечу. Тепер, коли все скінчено, Бекі сама ледве вірить, що зробила це. Мабуть, була не при тямі.
— Я сказала йому, що поліція вважає, ніби ти вбив Аманду.
— Господи Ісусе, Бекі! Це божевілля! Нащо ти йому це сказала?
Вона зосереджує погляд на чоловікові — здається, він трохи зблід.
— Хотіла почути, що він скаже.
— І?
— Він сказав, що, напевно, її вбив або ти, або він.
Ларрі помітно жахається.
— Бекі… він небезпечний. Обіцяй, що більше до нього не наблизишся. Обіцяй.
Бекі киває. Вона більше не хоче наближатися до Роберта Пірса. Ніколи.
Детектив Вебб долає Ейлесфордський міст, який охоплює Гудзон, і повертає на північ, на автостраду. Поряд з ним на пасажирському місці сидить Мун. Ранній ранок понеділка, рівно тиждень по тому, як вони знайшли покинуту автівку Аманди Пірс із її жорстоко побитим тілом, запханим до багажника.
День видався холодний, зимний, але сонце сяє і їхати приємно. Спочатку ріка тече праворуч від них. Незабаром вони повертають на захід, заглиблюючись у Катскільські гори, у напрямку маленького містечка Спрінггілл. Скрізь довкола простягається дика місцина, а дорога петляє між горами. Нарешті детективи з’їжджають із траси та їдуть низкою менших в’юнких доріг. Шлях до літньої хатинки Шарпів веде їх просто повз місце, де знайшли тіло Аманди. Пол Шарп, мабуть, добре знає цей відрізок дороги.
Вебб бачить машину, припарковану попереду. Шарп прибув раніше за них. І не дивно.
Напарники виходять з машини. Тут повітря свіжіше й пахне землею, мокрим листям та сосновими голками. Вітерець шелестить у залишках листя на деревах над головою. Вони бачать далі маленьке озеро, пристань, що виступає у воду.
Двері хатини відчиняються, і виходить Пол Шарп з настороженим виглядом. Одразу за ним іде його дружина Олівія.
Вона вирішила приїхати разом з чоловіком, бо не витримувала думки про те, щоб залишитись удома й непокоїтись, що відбувається тут.
Уночі перед тим Олівія крутилася в ліжку не в змозі заснути й думала про хатину. Тепер, коли Рейлі виповнилося шістнадцять, усе було інакше. Йому досі подобалася ця хатинка, він любив озеро, та вже не рвався туди з радісним запалом, як у дитинстві. Зазвичай у неділю вже тужив за друзями й вайфаєм, тож вони намагалися вертатись раніше, ніж коли він був маленький і батькам доводилося буквально тягнути його до машини, щоб їхати додому.
Жодних змін у хатині Олівія не помітила, відтоді як два тижні тому вони приїжджали, щоб підготувати її до зими. Був День Колумба, наступні вихідні після зникнення Аманди й вихідні перед тим, як до них на вечерю приходили Ньюелли, коли Олівія дізналася, що Рейлі вдирається до чужих будинків. Усе лишалося так само, як востаннє, коли вони були в цій хатині.
Нарешті вони з’їжджають на гравійну стежку й зупиняються біля класичної дерев’яної хатини, облаштованої між деревами й добряче обвітреної на вигляд.
Вона не розуміє, якого біса хочуть ці детективи.
Олівія завжди любила їхню маленьку хатинку в лісі. Хатинка невигадлива: лише одна велика кімната — частково кухня, частково вітальня з краєвидом на озеро вздовж задньої стіни — і дві спальні з маленькою ванною по інший бік житлової зони. Підлога вкрита лінолеумом, стіни обшиті деревом, меблі непоєднувані, але зручні, а техніка старомодна, у чому частково й полягає шарм.
Олівія сподівається, що сьогоднішні події не зіпсують цього затишку. Вони не казали Рейлі, що сьогодні відбуватиметься. Через баскетбольне тренування він рано вийшов з дому, раніше за них. Незабаром усе скінчиться, і син ніколи не дізнається, що поліція взагалі тут була.
Олівія виходить з хатини слідом за чоловіком і з подивом бачить, що тут лише Вебб і Мун.
Вона очікувала цілої команди. Це дає їй змогу трохи розслабитись.
— Доброго ранку, — каже вона. Олівія знає, що Пол буде безцеремонний з ними — такий уже він є. І треба спробувати згладити гострі кути. — Можна запропонувати вам кави?