Вебб знає, що, якщо ця хатина — місце злочину, її вже скомпрометовано. Та вони все одно мусять обшукати її. Вебб показує експертам підозрілі плями на завісах у кухні — плями, схожі на кров. Якщо це кров, вони отримають із цих плям ДНК. Вебб і Мун мовчки спостерігають, доки експерти опускають усі жалюзі й завіси, щоб затемнити кімнату. Один з них розприскує в кухні люмінол. Підлога біля задніх вікон починає світитися, і на ній проступає доріжка від вікон до раковини на протилежному боці кухні.
Експерт багатозначно поглядає на детективів.
— Що це? — питає Пол.
— Освітлені місця демонструють наявність крові, — пояснює Вебб, — навіть коли її прибрали й вона невидима оку.
Детектив дивиться на подружжя, яке стоїть на порозі кухні. Вебб не знає, у кого з них гірший вигляд. Олівія Шарп, здається, от-от зомліє. Пол Шарп стоїть цілком нерухомо, утупившись у підлогу, і його обличчя безвільне від нерозуміння й шоку.
Потім експерт оприскує зону навколо раковини, і та починає світитися теж. Але в ході роботи виявляється, що найбільша зона, де начисто відшкрябали кров — принаймні для людського ока, — у глибині кухні на підлозі, перед вікнами, що виходять на озеро. Є явні сліди замитих кривавих бризок на стінах і навіть на стелі. За кілька секунд люмінісценція блякне, але вони всі це бачили.
За допомогою реагентів стає очевидним, що на Аманду Пірс — або на якусь іншу людину — було скоєно напад на кухні біля задніх вікон, а потім щось — імовірно знаряддя вбивства — віднесли з місця, де стався напад, до раковини. Сліди бризок крові півколом на ближніх стінах і стелі вказують, що жертву несамовито вдарили кілька разів чимось твердим.
Зниклим МОЛОТКОМ.
Вебб ступає вперед і каже Полу Шарпу:
— Вас заарештовано за вбивство Аманди Пірс. Ви маєте право зберігати мовчання. Все, що ви скажете, може й буде використане проти вас у суді. Ви маєте право на розмову з адвокатом і на присутність адвоката на кожному допиті. Якщо не можете дозволити собі адвоката, вам нададуть його коштом держави. Вам зрозумілі ці права?
Олівія Шарп зісковзує на підлогу, перш ніж хтось устигає підхопити її.
Розділ тридцятий
Олівія настільки дезорієнтована, що ледь спроможна діяти. Майже не пригадує поїздки назад до міста. Її чоловіка везли в поліційній машині — у кайданках — до відділку. Вона їхала слідом в автівці детективів, на задньому сидінні. Її розум онімів. За кермом був Вебб. Мун відганяла машину Шарпів до відділку, а команда криміналістів залишилася, щоб закінчити роботу на місці.
І зараз вона сидить у відділку, чекаючи, доки хтось вийде й скаже їй, що відбувається й що буде далі. Олівія не могла змусити себе глянути в очі Полу, коли того заарештовували. В уяві стояли освітлені ділянки в їхній хатині, там, де була кров. Вона мусить стримувати жовч, що підступає до горла. Та пляма була там, невидима, відколи вбили Аманду. Олівія стояла на ній кілька тижнів тому, востаннє, коли вони були в тій хатині, і вглядалася у вранішні води, попиваючи каву й думаючи, що у світі все гаразд. Останні нормальні вихідні. Перед тим, як вона дізналася, що Рейлі проникає до чужих будинків. Перед тим, як знайшли тіло Аманди. Але ніщо взагалі не було гаразд. Усе це вже сталось, а вона просто не знала про це. Здається, то було ціле життя тому. Масштаби власного незнання жахають її. Олівія гадки не мала, що на тому місці, де вона стояла, сталось убивство. Вона не в змозі викинути це з голови, не може припинити це бачити — освітлений візерунок на підлозі, сліди кривавих бризок на стіні й аж до стелі. Вона думає про їхній зниклий молоток — важкий і знайомий, зі старим дерев’яним руків’ям у кількох шарах білої фарби. Чи знала Аманда, що зараз помре? Певно, вона кричала. Там ніхто б її не почув. Олівія уявляє собі, як молоток опускається на голову жінки, чиє обличчя знайоме їй лише випадково, а також з єдиної світлини, яка постійно з'являється в мережі. Заплющуючи очі, Олівія бачить слід, що веде звідти, де її вбили, до кухонної раковини. Її раковини, в якій вона мила посуд два тижні тому, а Пол стояв поряд і витирав, балакаючи ні про що й увесь цей час знаючи, що сталося там тиждень тому— що він накоїв. Гадаючи, що все прибрав.
Вона пам’ятає обличчя Пола, бліде мов крейда, коли його виводили, а він казав їй: «Я цього не робив, Олівіє! Ти повинна мені вірити!».
Вона хоче. Але як вона може йому вірити?
Що вона скаже Рейлі?
Раптом їй потрібно в туалет, але вона не встигає — її вивертає на власні коліна, на стілець, на підлогу.