Заходячи до кімнати, Вебб бачить Шарпа, який сидить, уже без кайданків, поряд з адвокатом. Вигляд у Шарпа такий, наче він узагалі не спав. Певно, до нестями наляканий. От і добре. Можливо, він готовий заговорити.
Поруч із Шарпом сидить Еміліо Ґалло, знаний кримінальний адвокат з поважної фірми. Вебб уже мав з ним справу раніше. Він компетентний. Дорогий. Ґалло ні перед чим не зупиниться, щоб допомогти клієнту, доки це законно. Темний, гарно скроєний костюм, випрасувана сорочка й елегантна шовкова краватка адвоката разюче контрастують із м’ятими джинсами й пожмаканою сорочкою його клієнта. Шарп утомлений і вигляд має неохайний. Вебб відчуває, що від нього тхне потом і страхом. Ґалло ж відпочилий і добре доглянутий, ледь помітно пахне дорогим лосьйоном після гоління.
Вебб і Мун сідають. Вмикають диктофон.
— Будь ласка, назвіть своє ім’я для запису, — наказує Вебб.
— Пол Шарп, — тремким голосом каже він.
— Також присутні Еміліо Ґалло, адвокат Пола Шарпа, детектив Вебб і детектив Мун з поліції Ейлесфорда, — починає Вебб. Він не намагається бути делікатним. — Вашому клієнтові висунуть обвинувачення в убивстві, — каже він, дивлячись просто на Ґалло.
— Щасти вам із цим, — м’яко відповідає Ґалло. — Мій клієнт цього не робив.
Вебб переводить очі на Шарпа. Чекає, доки той нарешті погляне на нього.
— Я хочу почути це від нього.
— Я цього не робив, — каже Шарп.
— Докази проти вас доволі переконливі, — завважує Вебб.
— Усі ваші докази непрямі, — заперечує адвокат. — Зниклий молоток? Кров на підлозі? Ви навіть не підтвердили, що це кров загиблої.
— Коли підтвердимо, можливо, ви поглянете на це інакше, — говорить Вебб.
— Я так не думаю, — відповідає Ґалло. — Хто завгодно міг побувати в тій хаті, хто завгодно міг знайти в сараї молоток і скористатися ним. У вас нічого немає проти мого клієнта, окрім того, що того вечора він був не вдома. І він має цілком раціональне пояснення, де він був.
— Якого не може довести, — каже Вебб. — Його бачили, коли він сварився з жертвою перед її зникненням.
— І він має цілком слушне пояснення і для цього теж, — лагідно нагадує адвокат.
— Можливо, ми йому не віримо.
— Неважливо, у що ви вірите, — промовляє Ґалло. — Важливо, яка версія вистоїть у суді. — На цьому адвокат нахиляється трохи ближче й каже: — Гадаю, ми обидва знаємо, що вам буде важко отримати обвинувальний вирок. У цій справі є інші надто очевидні підозрювані — чоловік, який міг знати про невірність своєї дружини, і її коханець. Я так розумію, там був коханець? Мій клієнт заперечує, що мав будь-які стосунки з жертвою. Багато обґрунтованих сумнівів, якщо спитаєте мене. Вам ніколи не зробити з цього щось путнє.
Вебб відкидається на стільці, підіймає підборіддя, дивиться на Шарпа й нагадує:
— Її вбили у його хатині.
— І вбити її там міг хто завгодно, — адвокат устає, демонструючи, що допит скінчено. — Ви або висуваєте обвинувачення моєму клієнтові, або відпускаєте його.
Вебб вимикає диктофон.
— Ми можемо затримати його трохи довше, — говорить Вебб.
Після того як Шарпа відводять назад до камери, а його адвокат іде, Мун каже напарнику:
— Він ніколи не прогнеться й не зізнається, доки його представляє Ґалло.
— Тож нам потрібно побудувати справу, — відповідає Вебб. — У нас є робота.
Олівія дивиться на свого чоловіка. Він сидить напроти неї в маленькій кімнатці в поліційному відділку. Поряд охоронець. Вона дивиться на Пола в його неохайному, несвіжому одязі. У ньому ледь можна впізнати її чоловіка. Це він чи хтось зовсім інший? Вона більше не довіряє власним судженням, власним чуттям.
— Ґалло вважає, що йому вдасться витягнути мене звідси, — каже Пол.
Вона не може говорити.
— Олівіє… скажи щось, — вимагає Пол.
Він збентежений. У його очах крововиливи, і від нього вже тхне — тюремними камерами, страхом і відчаєм. Вона не може відірвати від Пола очей. Він видається таким інакшим. Більш схожим на в’язня, ніж на її чоловіка тиждень тому, який ходив на роботу в прасованій сорочці, у доброму костюмі. Світ похитнувся, і вона не могла віднайти рівновагу.
— Що він сказав? — нарешті питає вона.
— Сказав, що їм важко буде отримати обвинувальний вирок.
Пол демонструє водночас відчай і надію. Ніби, тонучи, тягнеться до рятувального плоту. «Простягнути руку й допомогти чи відштовхнути його?»
— Чому він так сказав? — допитується Олівія.
Вона говорить як робот і почувається так само. Звісно, адвокат помиляється, думає Олівія. Навіщо йому казати своєму клієнтові таку очевидну брехню? Десь у глибині свідомості вона також гадає, що це коштуватиме їм цілого статку. Можливо, всього, що вони мають. Якщо це зробив Пол, було б краще для всіх, якби він просто визнав себе винним, розмірковує вона.