Коли вони з Рейлі знову приїжджають до відділку, їх скеровують до кімнати для допитів, а Рейлі просять лишитися за дверима. Вебб і Мун чекають на неї. Олівія застає їх за розмовою, яку вони різко переривають.
— Місіс Шарп, — каже Вебб. — Дякую, що прийшли. Просто щоб ви знали, цей допит суто добровільний — ви вільні піти в будь-який час.
Детектив Мун приносить їй води й дивиться на неї нібито зі співчуттям. «Чоловіки бувають такими покидьками».
В Олівії сохне в горлі. Вона глитає. їй абсолютно немає чого розповісти їм, так чи так. Вона нічого не знає. Що б не сталося на цьому допиті, це нічого не змінить. Треба просто пройти крізь це.
— Лабораторні результати підтверджують, що кров, знайдена у вашій літній хатинці, належить Аманді Пірс, — говорить Вебб.
Від цієї новини в неї все пливе в голові, але Олівія вже очікувала цього. Чия ще кров це могла бути? Детектив чекає, доки вона щось скаже.
— Я нічого про це не знаю.
— Ви точно міркували про це, — дорікає їй Вебб.
— Думаю, хтось інший убив її в нашій хатині.
— Хто, на вашу думку, це міг бути?
— Не знаю. — Вона робить паузу й припускає: — Її чоловік, напевно.
— І що її чоловік робив би у вашій хатині?
— Не знаю.
Олівії хочеться плакати, але вона стримується.
Вона не може цього пояснити. Вона нічого не може пояснити.
Чому б детективам просто не дати їй спокій? Вони знають, що впіймали його. Нащо катувати її цим? Олівія нічим не в змозі їм допомогти. Хіба не видно, що вона вже достатньо страждає?
— Є хтось іще, хто мав доступ до вашої хатини, а ми про це не знаємо? — питає Вебб.
— Ні.
— Гарріси колись приїжджали туди?
— Ні, ніколи.
— Ви колись розповідали їм, де саме вона розташована?
— Ні.
— Комусь іще?
— Ні.
— Гаразд, дякую. На сьогодні все. Ми б хотіли поговорити з вашим сином. Можете залишитись, якщо бажаєте.
Приводять Рейлі.
Він здається схвильованим і дуже юним.
Сідає біля матері, і вона намагається заспокоїти його поглядом. Хоче обійняти за плечі й стиснути, але підозрює, що йому це не сподобається.
— Рейлі, я детектив Вебб, а це детектив Мун. Ми б хотіли поставити тобі кілька запитань, якщо ти не проти.
Рейлі неспокійно дивиться на нього.
— Гаразд.
— Річ у тому, Рейлі, що ми знайшли відбитки твоїх пальців у будинку Пірсів. Ти можеш це пояснити?
Від цього, другого удару Олівія застигає.
Син стривожено поглядає на неї. Довгу мить усі мовчать.
Нарешті Рейлі питає:
— Мені потрібен адвокат?
— Не знаю. А потрібен? — цікавиться Вебб.
— Я хочу адвоката, — каже Рейлі, і його голос зривається.
— Ми знайдемо тобі адвоката, — запевняє Вебб і підводиться зі стільця. — Залишайся на місці.
Рейлі приватно поспілкувався зі своїм адвокатом — молодим чоловіком на ім’я Дейл Еббот — і матір’ю, і вони вирішили, як діяти. Рейлі кам’яніє. Допит поновлюється. Вебб і Мун по один бік столу, а Рейлі, його адвокат і його мати — по другий.
— Отже, Рейлі, — починає Вебб, — ти розповіси нам, що роблять твої відбитки пальців у будинку Пірсів?
Рейлі поглядає на адвоката, який киває йому, і каже: — Я проникнув до їхнього будинку.
— Коли це було?
— Десь на початку жовтня. Точно не знаю.
— До того, як виявили тіло Аманди Пірс?
— Так.
— Як ти туди потрапив?
— Крізь вікно у дверях до підвалу. Воно було незамкнене.
— І навіщо ти це зробив?
— Просто… задля розваги.
Рейлі спробує не зізнаватись у зломі комп’ютера. Зараз ідеться про те, щоб мінімізувати втрати.
— Розумію. — Вебб відкидається на стільці, поглядає на адвоката. — Це незаконне проникнення, Рейлі.
Хлопець киває.
— Ти щось узяв звідти?
Рейлі хитає головою.
— Ні.
— Що ти там робив?
— Просто… розвідував.
Вебб замислено киває.
— Розвідував. Бачив щось цікаве?
Рейлі піднімає очі.
— Не зовсім.
— Бачив десь мобільний телефон? — питає Вебб.
Рейлі киває.
— Так. У нижній шухляді столу. Один з тих передоплачених телефонів. Ви, мабуть, його знайшли, коли обшукували будинок.
— Ні, не знайшли.
— Я його не брав, присягаюся!
— Ти зазирав у телефон, Рейлі?
— Ні, мені було не настільки цікаво.