— Нестрашно, якщо ти дивився в телефон, Рейлі.
— Я не дивився.
— Гаразд. — Вебб знову відкидається на стільці, ніби розчарований. А тоді видає: — Це ти вбив Аманду Пірс?
Рейлі приголомшено сахається.
— Ні! Я лише увійшов до них у дім, роззирнувся й пішов.
Вебб пильно дивиться на нього. І нарешті каже:
— Боюся, нам доведеться висунути тобі обвинувачення в незаконному проникненні.
Рейлі трохи розслабляється. Узагалі-то, це полегшення. Він повірити не може яке. Це так приємно, що раптом у нього виривається:
— Я проникнув до ще одного будинку. Номер тридцять два на Фінч-стріт.
Він більше не хоче непокоїтися через Карміну. Він зізнається у цих двох правопорушеннях. Вони не зможуть довести, що Рейлі був в останньому домі, — поліція, певно, вже про це знає, але він був у рукавичках. І не збирається визнавати більше, ніж мусить.
Ґленда готує щось заспокійливе на вечерю. Макарони з сиром. Але вони втрьох лише колупають їжу. Ґленда з тривогою спостерігає за Олівією й Рейлі. Вона теж не має апетиту. Обоє мовчки сидять на своїх місцях з понурими обличчями, кожен поринув у своє особисте пекло. Жоден з них ні словом не обмовився про те, що сталось у поліційному відділку, і, хоч Ґленді аж кортить дізнатися, розпитувати вона не буде.
Рейлі питає:
— Мамо, може, тобі краще лягти?
— Гарна ідея, — погоджується Ґленда.
Олівія, здається, от-от впаде.
— Чому б тобі не прилягти у вітальні? Я приберу.
Вона кутає Олівію в ковдру на дивані й виглядає з вікна на вулицю. Усі вже пішли. Вона гадає, що завтра вони знову будуть тут. Убивство — це завжди гучна новина.
«Навіщо тільки Роберт і Аманда Пірс приїхали сюди?» — гірко думає вона.
Олівія засинає на дивані. Нарешті близько дев’ятої Ґленда вирішує піти. Не можна постійно перебувати в Шарпів — вона потрібна Адаму вдома. Ґленда залишає записку, що повернеться вранці, і йде додому. Її кроки гулко лунають у темряві.
Удома Адам каже їй, що в них скінчилося молоко й хліб.
— Добре, — говорить вона, навіть не знімаючи пальта. — Тоді чому б тобі не піти зі мною до крамниці?
Він надягає куртку й виходить на вулицю разом з матір’ю.
— Як у них справи? — питає Адам, явно стурбований.
— З ними все буде гаразд. Усе буде добре, — запевняє Ґленда. Вона не знає, що ще сказати. Решту шляху вони долають мовчки.
Дзвіночок на дверях дзенькає, коли вони входять до цілодобової крамниці. Ґленда геть виснажена й хоче лише взяти продукти й піти. Та коли відвертається від холодильника з молоком, й Адам слідом за нею, у проході попереду помічає Карміну. Чорт. Ось із ким точно не хочеться говорити. Ця жінка проноза, а Ґленда не в настрої для цього. Її обурює, як ця жінка скрізь пхає носа з тими проникненнями, цькує Олівію. Краще б дала Рейлі спокій. І вже точно вона не збирається обговорювати арешт Пола — а Карміна тільки про це й базікатиме. Ґленда вже подумує тихо поставити молоко на підлогу й швидко піти. Надто пізно — цієї миті Карміна озирається й бачить їх. На її обличчі з’являється усмішка впізнання. Чорт.
— Ґленда, так? — питає Карміна, наближаючись до них.
— Так, — каже Ґленда, уникаючи її очей і хутко простуючи в передню частину крамниці, де лежить хліб. Але Карміна не відстає. Вона явно погано розуміє натяки, думає Ґленда.
— Привіт, Адаме, — додає Карміна.
Ґленда помічає, що син теж намагається уникати цієї жінки.
— Знаєш, ти трохи нагадуєш мені мого сина, — каже Карміна Адаму. — Таке саме темне волосся й очі.
У Адама такий вигляд, наче він волів би зникнути, і Ґленді кортить послати Карміну під три чорти.
— Мій Люк був трохи важкою дитиною. Постійно встрягав у якусь халепу. Пив, брав моє авто без дозволу.
Ґленда пильно дивиться на неї. Але Карміна зосереджує погляд на Адамі й продовжує:
— Ти казав своїй мамі, що я бачила тебе тієї ночі?
— Про що ви говорите? — питає Ґленда.
— А, нічого. Не зважайте, — відповідає Карміна, ніби нарешті зрозуміла натяк. — На добраніч.
І бреде в інший ряд.
Ґленда робить свої покупки. їй кортить забратися подалі від Карміни.
Пізно ввечері Олівія тихо ступає килимом у коридорі, щоб зазирнути до Рейлі. Мовчки відчиняє двері. Мить стоїть у темряві, вдивляючись у ліжко. А тоді з жахом вмикає світло. Сина немає.
Її серце пришвидшено б’ється, вона розвертається, виходить з його кімнати й крадеться вниз. У кухні, вітальні й комірчині темно. І він не сидить десь там, розмірковуючи в пітьмі, — Олівія вмикає світло, щоб упевнитись. Повертається на кухню й відчиняє двері до прилеглого гаража. Велосипед Рейлі там, де й має бути, шолом висить на кермі.