Олівія дивиться на сина, відчуваючи, як відвисає щелепа.
— Тож, принаймні, тепер він, мабуть, здогадався, що хтось був у його комп’ютері й знає, чим він займається, — каже Рейлі й фиркає. — Сподіваюся, він не втратив через це сон. Може, він гадає, що це був Адам. Думаєте, чому Адам стільки п’є? Він п’є, щоб забути, що його батько — такий гівнюк.
— Рейлі, — починає Пол, явно знервований. — Не можна просто ось так втручатися в чуже життя.
— Він гівнюк. Так йому й треба.
Олівія питає себе, чи Ґленда колись розповідала Кітові, що Рейлі вдирається до будинків. Хоча’й обіцяла цього не робити. Іноді Олівія сама обмовляється Полові про те, про що обіцяла мовчати.
— Листи були приховані, — продовжує Рейлі. — Не здогадаєшся, що вони там, якщо не пошукаєш, як я.
— Як ти їх знайшов? — цікавиться Пол.
— Це легко, якщо знаєш, що робиш. Я можу ввійти у вимкнений комп’ютер за три хвилини, просто завантажую його з флешки — більшість комп’ютерів здатні завантажуватися з флешки — і в такий спосіб оминаю внутрішню безпеку. Потім кількома командами створюю «чорний хід» — і я всередині. Коли я ввійшов у комп’ютер Кіта, то одразу збагнув, що він намагався щось приховати, бо видаляв історію браузера. Але файли кукі він не видалив, тож я зміг отримати ім’я користувача й пароль до його прихованої електронної адреси. А потім зайшов у його акаунт, щоб побачити його листи, вдати, що я — це він, і надіслати звідти все, що хочу.
Олівія не знає, почуватися наляканою чи враженою.
— Ти знаєш, хто була ця жінка? — питає вона.
— Ні. Це було якесь дурне ім’я в поштовому акаунті. Якесь вигадане.
— Господи, Рейлі. Тобі не слід було цього робити, — промовляє Пол.
Рейлі дивиться на батька, ніби чимось провокуючи його, і видає:
— Як гадаєш, він міг зустрічатися з тією жінкою, яку вбили?
Олівія дивиться на них обох, приголомшена й безмовна.
— Ні, авжеж, ні! — каже Пол. — Це… безглуздя.
— Він знає нашу хатину, — завважує Рейлі.
— Ти натякаєш, що це Кіт її вбив? — Пол явно жахається цієї думки. — Кіт ніяк не може бути до цього причетний. Він не може бути вбивцею. Він мій найкращий друг.
Розділ тридцять четвертий
Бекі підстрибує, коли відчиняються двері й входить її чоловік. Ларрі був надто засмучений вранці, щоб іти на роботу, а потім його викликали до себе детективи, щоб отримати відповіді на нові запитання. Видно, що він вражений. Але він повернувся з поліційного відділку. Його не заарештували.
— Що сталося? — питає Бекі.
— Запитували, чи я колись бував у літній хатині Шарпів. — Ларрі опускається на диван у вітальні, явно виснажений. — Досі поводяться так, ніби вважають, що це я її вбив. Чому вони так вважають, Бекі? Я мав з нею роман, але, присягаюся, я її не вбивав.
Він підіймає на дружину очі, стурбований. Вона сідає поруч із ним.
А тоді каже:
— Тут лише ми, Ларрі. Ти ж ніколи не бував у тій хатині, так?
— Ні! Однозначно ні. Присягаюся, я не знаю, де це.
Але він уже брехав їй раніше. Він міг якимось чином знати про літню хатинку Шарпів.
Сьогодні вранці в новинах, у мережі, повідомили, що Пола Шарпа відпустили без обвинувачень. Не може бути, щоб це здавалося дивним лише їй одній. Але, очевидно, поліція не вважає, що це зробив Пол. Певно, думають, що це скоїв хтось інший у його літній хатині. І, певно, вважають, що це був або Роберт Пірс, або її чоловік Ларрі.
Повернулись туди, звідки й починали. Хто з них це скоїв? Бекі не знає.
Роберт Пірс не може в це повірити. Вчора він був поза підозрою — давав пресконференції та святкував на самоті кількома пляшками пива. Сьогодні ж дізнався, що Пола Шарпа відпустили без обвинувачень. Він прочитав про це в новинах, а потім, в обід, ті кляті детективи з’явилися в нього на порозі.
— Містере Пірсе, — сказав Вебб. — Ми хотіли б ще трохи побалакати з вами.
— Про що? — підозріливо спитав Роберт.
— Про вашу дружину.
— Я гадав, ви впіймали поганця, — завважив Роберт. — Швидко впоралися, до речі. Чого ви хочете від мене?
— Ну, розумієте, ми мусили його відпустити. Бракує доказів.
— Ви знущаєтесь, так? — мовив Роберт. Його серце забилося дужче. — Кров моєї дружини на підлозі його хатини — цього вам недостатньо?
— Як не дивно, недостатньо, — відповів Вебб. — Ми хотіли б, щоб ви приїхали до відділку.
— Зараз?
— Так.
І ось він знову в цій кімнаті, що навіює клаустрофобію, тільки цього разу йому зачитали права й ведуть запис допиту. Детективи відпустили Шарпа. Тож тепер намагатимуться посадити його, чоловіка. Завжди вважають, що це чоловік.