— Нащо ви гаєте мій дорогоцінний час, містере Шарп?
Той не відповідає, лише демонструє впертість.
— Що дає вам підстави вважати, що цей чоловік зустрічався з Амандою Пірс?
— Він знає нашу літню хатину, — нервово зізнається Шарп. — Він там бував.
— Хто?
— Кіт Ньюелл.
Знайоме ім’я.
— Справді, відбитки його пальців були у вашій хаті.
Ми викреслили його.
Шарп киває.
— Вони з дружиною щороку відвідують нас там.
— І тепер ви вважаєте, що він зустрічався з Амандою, але не скажете нам, чому ви так вважаєте?
— Я не знаю, чи він зустрічався з Амандою, але з кимось він зустрічався. У Кіта був роман. Не знаю з ким. І йому відомо, де ми ховаємо запасні ключі. Я розповів йому, коли він був у цій хатині минулого літа.
Вебб прикушує щоку.
— Розумію.
— Подивіться в його домашньому комп'ютері, — каже Шарп. — Пошукайте листи до подружки. Може, вам вдасться з’ясувати, чи це була Аманда.
— І звідки вам відомо про ці листи? Він вам про них розповів?
— Ні.— Пол Шарп відводить очі. — Але я знаю, що вони там.
— Кіте, — жорстко каже Ґленда в телефон. — Гадаю, тобі краще приїхати додому.
— Що? Чому? Я саме прямую на нараду.
— Уранці тут була Олівія. Зізналася, що Рейлі вдерся до нашого будинку. Вліз у комп'ютер.
— Що? Про що ти, в біса, говориш? Навіщо це робити?
Вона чує страх у його зазвичай спокійному голосі. І не звертає уваги на запитання.
— Що ти приховуєш на нашому комп’ютері? Листи до іншої жінки? До Аманди Пірс? — Її тон підвищується.
Приголомшена тиша на тому кінці лінії каже їй усе, що треба знати. Вона ладна вбити його.
— Зараз буду вдома, — мовить Кіт, і в його голосі чути паніку.
Розділ тридцять шостий
Детектив Вебб твердо стукає у двері. Він дістав ордер на огляд комп’ютера Кіта Ньюелла. Двоє чоловіків з ним і Мун — технічні експерти; вони заберуть комп’ютер й іншу електроніку.
Двері відчиняє жінка.
— Місіс Ньюелл? — питає Вебб, демонструючи свій жетон. Зазначає блідість жінки — вона явно плакала.
— Так, — каже вона.
— Ваш чоловік удома?
Вони вже телефонували до нього в офіс, очікуючи знайти його там — бажаючи допитати, — але їм сказали, що Кіта раптом викликали додому. Вебб помічає небажання Ґленди відповідати. Нарешті вона промовляє:
— Так, удома.
— Ми б хотіли поговорити з ним, — каже Вебб.
Здається, вона знає, про що йдеться. Без жодного слова ширше відчиняє двері.
Вебб ступає до передпокою, і Ґленда веде їх до вітальні.
— Я покличу його.
Вебб питає себе, чи Кіт Ньюелл зараз за комп’ютером, спішно видаляє файли. Байдуже. Вони можуть відновити практично все.
За кілька секунд Кіт Ньюелл спускається сходами, помітно знервований.
Вебб каже:
— Я детектив Вебб, а це детектив Мун. Ми хотіли б, щоб ви під’їхали до поліції — відповісти на кілька запитань.
— Про що? Хто вони? — питає Кіт, вказуючи на мовчазних експертів.
— Вони техніки, які тут, щоб вилучити ваші комп’ютери, ноутбуки, планшети, смартфони тощо.
— Ви не можете цього зробити.
— Власне, можу. Я маю ордер.
Вебб демонструє ордер, помічаючи жах в очах чоловіка. Кіт переводить очі з детектива на дружину, явно почуваючись загнаним у кут.
Вони залишають експертів у будинку з дружиною Ньюелла й везуть його до поліційного відділку. Там ведуть до кімнати для допитів і зачитують права. Він каже, що адвокат йому не потрібен.
Каже, що не зробив нічого поганого.
— Отже, — починає Вебб. — Ви знали Аманду Пірс?
Ньюелл насторожено поглядає на детективів.
— Так, я знав її.
— У вас був з нею роман?
Ньюелл дивиться так, наче стоїть на краю безодні. Паніка на його обличчі видає Веббу правду, що б він не збирався казати далі. Але Ньюелл відповідає:
— Так, у мене був з нею роман. Але я її не вбивав.
— Розкажіть нам про це.
— Ми не хотіли, щоб хтось знав. Її чоловік був дуже ревнивий. Часом він робив її життя нещасливим. Аманда збиралася від нього піти.
— Ви колись бачилися з нею в літній хатині Шарпів? Кіт киває. Глибоко видихає.
— Лише раз. Того дня, коли вона зникла.
Він зупиняється, наче не може продовжувати. Його руки тремтять.
— Що сталося, містере Ньюелле? — тихо питає Мун.
— Я знав, що того дня хатинка стоятиме порожня, — знав, що родина не приїде. Знав, де вони тримають запасні ключі. Ми з Амандою мали зустрітись, а я не хотів їхати нікуди, де нас могли впізнати. І тоді згадав про цю хатинку.