Вебб відчуває, як поряд миттєво насторожується Мун.
— Замкнені, — повторює Вебб у тиші.
— Ні, — швидко каже Ньюелл. — Перепрошую, я втомився. Вони не були замкнені. Я увійшов туди й побачив, що будинок порожній.
— Ви казали, що він був замкнений. «Я взяв» — ви хотіли сказати, що взяли ключі, правильно? — напосідає Вебб.
— Там точно було незамкнено, — говорить Ньюелл. — Я ввійшов туди, і ключі лежали на кухонній стільниці.
Він дивиться на свого адвоката, ніби сигналізуючи йому про щось очима.
— Більше ніяких запитань, — заявляє адвокат. — Мій клієнт утомився. Наразі досить. — Адвокат встає.— Ви збираєтеся затримати його?
— Так, — каже Вебб. — Однозначно збираємося.
Олівія приходить до дверей Ґленди. Уже пізно, по десятій годині. На вулиці темно й холодно. Вона щільніше кутається в куртку. Намагалася зателефонувати, але Ґленда не бере слухавку. Олівія знає, що вона вдома, — Рейлі розповів їй, що Адам надсилав йому повідомлення, бо непокоїться за матір і просить прислати його матір на допомогу. Тож Олівія не так уже й нав’язується — її запросили. Але нервується, адже цілком упевнена, що Ґленда не захоче її бачити.
Ґленда не підходить до дверей. Олівія знову тисне на дзвінок. І нарешті чує кроки. Двері відчиняються, але за ними не Ґленда, а Адам. Вигляд у нього збентежений. І, здається, не зовсім тверезий. Вона відчуває запах спиртного в подиху шістнадцятирічного хлопця. І від цього її серце стискається. Олівія ступає в дім, у темряву.
— Де твоя мати?
Адам киває в бік вітальні. Вона проходить далі, не зупиняючись, щоб зняти куртку. Бачить Ґленду, яка сидить у затемненій вітальні. Олівія машинально тягнеться до вимикача. Кімнату заливає світло, і Ґленда кліпає, наче не звикла до нього. Мабуть, годинами тут просиджує.
— Ґлендо, з тобою все гаразд? — схвильовано питає Олівія. Вона ніколи не бачила подругу такою. Її обличчя змарніле. Зазвичай вона доволі стійка, навіть у кризові часи, — на ній тримається родина. Олівія поглядає на Адама, який не зводить очей з матері. Здається, що його злегка хитає на ногах. Олівія відчуває, як усе це тягарем лягає їй на груди. Як до цього дійшло? Вона ступає вперед, підходячи ближче.
— Ґлендо, — каже вона. — Я тут.
Її голос зривається. Ґленда — її найближча подруга. Як це може відбуватися з нею, з її родиною? З усіма ними?
— Мені дуже шкода.
Нарешті Ґленда підіймає на неї очі й промовляє:
— Це не твоя провина.
Адам стоїть і дивиться, розгойдуючись.
— Чому б тобі не піти нагору, Адаме? — пропонує йому мати.
Адам тікає з явним полегшенням.
— Усе буде гаразд, — говорить Олівія й сідає на диван біля Ґленди.
Вона в це не вірить, але не знає, що ще сказати. Пригадує, як Ґленда сиділа поряд із нею в поліції того дня, коли вони ще не помінялися місцями. Олівія хоче її втішити.
— Вони всіх допитували, ти ж знаєш. Поспілкуються з Кітом, а потім відпустять, як і Ларрі, як Пола. Він не вбивав Аманду. Ти це знаєш.
Але сама думає: «Це хтось знайомий». І, правду кажучи, вона гадає, що це Кіт.
Якусь мить Ґленда не відповідає. А тоді каже:
— Довго він там.
— Пола тримали довго, а потім відпустили.
— Я так непокоюся за Адама, — шепоче Ґленда.
Олівія киває. Вона боїться спитати, але мусить, їй потрібно знати.
— Ти дізналася, з ким зустрічався Кіт?
— У цьому річ, так? — стогне Ґленда. — Ми всі хочемо знати, чи зустрічався Кіт з нею.
Олівія чекає на відповідь. Коли Ґленда замовкає, вона шепоче:
— То як?
Ґленда теж знижує голос до шепоту.
— Кіт розповів мені до приходу поліції. Визнав, що зустрічався з нею. Сказав, що видалив усе з комп’ютера, але ж вони зможуть відновити, хіба ні? А тоді поліція знатиме. Певно, вони вже знають — він, мабуть, зізнався їм. Минуло кілька годин.
Олівія відчуває, як гупає кров у вухах, і лякається того, що може почути далі.
Ґленда нахиляється до подруги й мовить:
— Кіт каже, що не вбивав її. Але я не знаю, чи вірю йому.
Олівія дивиться на неї, пригадуючи власні сумніви щодо чоловіка, і її серце розривається від жалю до Ґленди.