Повільно хитається й опускається на берег. Приземлюється, підстрибує на місці й затихає, досі стікаючи рідинами. Намагаючись не замочити черевиків, Вебб наближається до авто. Це точно нова «Тойота Кемрі», і, як і казав водолаз, усі чотири вікна опущені. Вебб зазирає на переднє сидіння й помічає, що з-під нього виглядає жіноча сумочка. Зазирає назад і бачить на підлозі дорожню сумку. Машина смердить застійною озерною водою та гниллю. Детектив прибирає голову з вікна й обходить машину ззаду. Номери штату Нью-Йорк. Він обертається до Мун.
— Перевір їх, — каже Вебб.
Вона коротко киває й телефонує, щоб перевірити номер транспортного засобу, доки вони удвох обходять навколо нього. Нарешті напарники роблять повне коло й знов зупиняються позаду авто. Час відчинити багажник. У Вебба погане передчуття. Він озирається на чоловіка, який першим побачив машину в воді. Той не підходить ближче. На вигляд він так само насторожений, як і Вебб, але детектив знає, що не варто цього показувати.
— Відчиняйте, — наказує він.
Наближається член команди з ломиком. Очевидно, він уже робив це раніше — багажник з легкістю відчиняється. Усі зазирають усередину.
У багажнику жінка. Вона лежить на спині, підгорнувши ноги набік, повністю вдягнена, у джинсах і светрі. Біла, імовірно, трохи молодша за тридцять, з довгим каштановим волоссям. Вебб помічає в неї на пальці обручку й перстень з діамантом. Він бачить, що жінку жорстоко побили. Її шкіра бліда й схожа на віск, а єдине вціліле око широко розплющене. Вона дивиться на нього, немов благаючи про допомогу. Видно, що жінка була красунею.
— Господи, — видихає Вебб.
Розділ четвертий
У понеділок Карміна Торрес прокидається рано вранці. Крізь вікна й дверний отвір уже починає сочитися сонце, коли вона спускається сходами в передчутті своєї першої чашки кави. Вона вже на півдорозі, коли бачить його. Білий конверт лежить сам-один на дерев'яній підлозі під вхідними дверима. Як дивно. Учора ввечері, коли вона пішла спати, його не було. Певно, рекламна розсилка, думає Карміна, попри знак «НІЯКОЇ РЕКЛАМИ», який вона виставила надворі. Але рекламну розсипку зазвичай не приносять пізно вночі.
Вона підходить до конверта й підбирає його. Жодних написів на ньому немає. Карміна вже подумує жбурнути його в смітник, не розгортаючи, але їй цікаво, і вона буденно розриває конверт, прямуючи на кухню.
Але, щойно їй на очі потрапляє лист усередині, вона зупиняється й завмирає на місці. Вона читає:
Дуже важко писати цього листа. Сподіваюся, ви не надто сильно зненавидите нас. Це нелегко казати, тож я просто напишу як є.
Нещодавно мій син удерся до вашого будинку, доки вас не було. Ваш дім не єдиний, куди він проникнув. Знаю, це невелика втіха. Він присягається, що нічого не вкрав. Я ретельно обшукала його кімнату й цілком упевнена, що він каже правду. Він каже, що лише роззирався. Він був дуже обережний, нічого не зламав і не пошкодив. Ви, мабуть, навіть не знаєте, що він там був. Але я відчуваю необхідність повідомити вам, що він нишпорив у вашому комп’ютері — він дуже добре ладнає з комп'ютерами, — і визнає, що написав кілька дурних листів з чиєїсь електронної пошти. Він не каже, який був вміст тих листів, — гадаю, йому надто соромно, — але я відчуваю, що ви маєте знати. Мені дуже прикро, якщо вони заподіють вам неприємностей.
І страшенно соромно за його поведінку. Пробачте, що він не може перепросити особисто. Я не в змозі назвати вам моє чи його ім’я, адже його батько непокоїться, що тоді нашому синові висунуть обвинувачення. Але, будь паска, повірте мені, коли я кажу, що нам дуже шкода й соромно за його поведінку. З хлопцями-підліткоми буває нелегко.
Будь ласка, прийміть це вибачення, і запевняю вас, що цього ніколи більше не трапиться. Мій син уже відчув серйозні наслідки своїх дій удома.
Я лише хотіла, щоб ви знали, що це сталось і що ми дуже шкодуємо.
Карміна підіймає очі від аркуша, обурена. Хтось удерся до неї додому? Нічогеньке привітання від сусідів. Вона мешкає тут лише два місяці — досі звикає до місця, намагається знайти друзів.
І цей лист анітрохи не тішить. Він її непокоїть. Жахливо думати, що хтось був у її будинку, никав довкола, порпався в її речах, вліз у комп’ютер, а вона й не знала. Карміна озирається й переконується, що нічого не зникло, — вона не має наміру вірити цій жінці на слово. І краще перевірити комп’ютер на наявність відісланих листів, яких вона не писала. Що більше Карміна про це думає, то більше її це засмучує. Вона відчуває, що її кордони порушено.