— Я не знала.
— Ви знайомі з літньою хатинкою Шарпів, чи не так? — питає Вебб.
— Так. Шарпи — наші добрі друзі. — Ґленда робить паузу. — Ми були там у червні цього року й ще раз у липні.
— Вам відомо, де вони тримають запасні ключі? — питає далі детектив.
Вона завмирає.
— Перепрошую?
Вебб дивиться на неї пильніше, і це її нервує.
— Вам відомо, де тримають запасні ключі від хатини? — повторює він.
— Запасні ключі? Я не знаю про запасні ключі, — каже Ґленда.
Вебб не зводить з неї очей.
— Ваш чоловік розповів нам, що ви знали, де зберігають запасні ключі.
Ґленда відчуває, як під пахвами проступає піт. Тут спекотно. Забагато тіл у тісноті. Вона совається на місці.
— Він помилився. Сама не знаю, чому він вам так сказав.
— Це важливий момент, — наполягає Вебб.
Вона не відповідає. Раптом голова стає легкою. Важливий момент. Ґленда це знає. Очевидно, вони знають теж. Що розповів їм Кіт? І тут вона — надто пізно — усвідомлює, що треба було сказати Кіту правду. Але вона цього не зробила, і тепер їх у різних кімнатах допитують детективи. Слід було узгодити їхні історії. Вони могли захистити одне одного. Але в тому й річ — Ґленда ніколи не розповідала Кіту правду, бо не була впевнена, що він захистить її.
Вебб каже:
— Ваш чоловік стверджує, що, коли поїхав з хати близько восьмої вечора, Аманда була жива, та коли наступного ранку приїхав близько десятої, її машини не було, а вхідні двері виявилися замкнені. Він визнає, що забрав ключі з їхньої звичної схованки, під каністрою в сараї.
Детектив нахиляється ближче до неї.
— Той, хто вбив Аманду, у вечір п’ятниці все прибрав і повернув ключі до сховку. Неважко припуститися цієї помилки, — завважує Вебб, — у такий напружений момент.
Жодної відповіді не спадає Ґленді на думку. Це був такий дурний промах.
— Місіс Ньюелл? — не відстає детектив.
Але вона ігнорує його. Думки перечіпляються одна через одну, перед очима пропливають спогади з тієї жахливої ночі. Як вона драїла кухонну підлогу, протирала стіни, використовуючи мийні засоби, привезені з дому. Гнала машину Аманди до повороту дороги в темряві й свідомо топила її. Усе перевірила, упевнюючись, що в приміщенні бездоганно чисто й охайно. На той час, як замикала двері, вона була така виснажена, що не замислюючись поклала ключі до схованки.
Лише коли наступного дня повернувся Кіт, такий стривожений, вона усвідомила свою помилку. Збагнула, що він шукав ключі й зрозумів, що там побував хтось, хто знав, де їх тримали.
Лишалося сподіватися, що авто з понівеченим тілом у багажнику ніколи не знайдуть, що всі — особливо Кіт — вважатимуть, що Аманда просто втекла. Кіт вирішить, що або Пол — або, більш імовірно, Ґленда — були тут і зіткнулися з Амандою, і та вирішила зникнути й покинути їх усіх назавжди.
Кіт ніколи ні слова їй про це не казав — мабуть, надто боявся того, що могло статися насправді. Під фасадом упевненості від завжди був боягузом. Але потім знайшли автівку. Тіло. І відтоді це завжди стояло між ними. Її знання, його страх.
Якби тільки ніколи не знайшли автівку, глухо думає Ґленда. Якби Бекі не побачила Пола в машині з Амандою того вечора, детективи б не мали причин придивлятися до Пола, не обшукали б хатину, не знайшли кров. Ніщо не привело б їх до цієї хатини — до Пола, до Кіта, до неї.
— Місіс Ньюелл? — знову каже Вебб.
— Так?
Треба зосередитись. Що він говорить? Не можна ні в чому зізнаватися. Ще має бути можливість повернути все навспак. Увесь цей час Ґленда так віддано намагалася захистити близьких. Вона потрібна Адаму. Йому не настільки необхідний батько, як матір. Може, вона ще має шанс якось повісити це на Кіта. Так йому й треба, зрадливому покидьку. Вона подбала про все, окрім ключів.
— Не знаю я ні про які запасні ключі, — твердо промовляє Ґленда. — Не знаю, чому мій чоловік вам це сказав, — повторює вона.
— Сер.
— Так, у чому річ? — різко питає Вебб. Наразі він дуже зайнятий.
— Надійшло повідомлення про вбивство.
Вебб здивовано підіймає очі.
— Де?
— На Фінч-стріт. Будинок номер тридцять два. Убиту знайшла сусідка. Зателефонувала 911. Жертва… — Офіцер звіряється зі своїми нотатками, — жінка на ім’я Карміна Торрес. Поліція вже на місці, сер.
— Краще нам поїхати туди. Пришли до мене Мун, добре?
— Так, сер.
Вебб хапає куртку й дорогою до виходу зустрічає Мун.
— Що ми маємо? — питає Мун.