Розділ тридцять дев’ятий
Мене так сильно тіпає, що це видно всім. Відчуваю нудоту, та не лише від випитого.
Детективи ведуть мене до кімнати з камерою, націленою на мене з кутка стелі. Я знаю, що батьки обоє десь тут, в інших кімнатах, схожих на цю. Жінка-детектив приносить бляшанку мінералки. Вони представляються як детектив Вебб і детектив Мун. Інша присутня жінка — адвокат.
Детектив Вебб пояснює процедуру, але я майже нічого не можу второпати. Він вмикає диктофон. Каже:
— Адаме, твоя мати зізналася в тому, що вбила Аманду Пірс.
Я дивлюся на нього, не в змозі говорити, хитаю головою. Борюся з позивом до блювоти, ковтаю жовч. Мати наказала нізащо не зізнаватися в тому, що я скоїв. Та не говорила, що візьме все на себе. Хотів би я, щоб зараз вона була тут, зі мною, і порадила, що робити. Облизую пересохлі губи.
— Вона розповіла нам, що поїхала до хатини й забила Аманду на смерть молотком, а тіло скинула в озеро.
Я починаю плакати. Незабаром усе ж вимовляю:
— Ні. Це я вбив Аманду Пірс.
Таке полегшення сказати це вголос. Воно, наче монстр, засіло в мене в голові й криком кричало, намагаючись звільнитися. Знаю, мати боялася, що я нап’юся й просто вибовкаю все де-небудь. Я теж цього боявся. Що ж, більше їй немає про що непокоїтись.
Детективи знову дивляться на мене й чекають. Я мушу розповісти їм усе.
— Мій тато спав з Амандою Пірс.
— Звідки ти взнав? — питає Вебб.
— Він тримає всі свої логіни й паролі в блокноті, глибоко в столі. Я заліз у комп’ютер і знайшов його приватну електронну пошту. Він приховав її. Він завжди видаляє історію браузера, тому його пошта не світиться. Я бачив ті листи. Знав, що він з кимось зустрічається, але не знав з ким, бо вони використовували вигадані імена в імейлах. Вона була вагітна. Я гадав, тато покине маму й заведе собі іншу сім’ю, з нею. Мама нічого про це не знала.
Я глитаю й зупиняюся. Питаю себе, наскільки інакше могло все скластися, якби я розповів матері те, що знав, замість того, щоб їхати до тієї хати.
— Що сталось, Адаме? — м’яко питає жінка-детектив, Мун.
Я продовжую белькотіти свою історію.
— Я знав, що він мав зустрітися з нею того вечора в літній хатинці Шарпів. Підслухав, як він говорив з нею телефоном. Хотів подивитися, хто вона, ось і все. Я не збирався її вбивати.
Це правда, і я дивлюся на всіх трьох — чи вірять вони мені, та не можу знати, що в них на думці.
— Я взяв мамине авто. Я ще не маю водійських прав, але навчався їздити на її машині й не раз бував у тій хаті з батьками, тож дорогу знаю. Тато казав нам, що ввечері повернеться близько дев’ятої. Я хотів приїхати туди, коли тато піде, дізнатися, хто вона, і сказати їй, щоб ішла до біса. Сказати, що розповім про неї матері.
На мить замовкаю, набираючись сміливості для наступної частини.
— О котрій це було, Адаме? — цікавиться Вебб.
— За чверть на дев’яту, здається. Може, о дев’ятій. Я не зовсім упевнений. — Я глибоко вдихаю. — Я залишив машину на дорозі, пішов до хати й зазирнув у переднє вікно. Я впізнав її. Я знав, хто вона така. Бачив її в нашому районі. Тоді я думав піти. Краще б пішов. Але — замість того відчинив двері. Вона стояла в глибині кухні й дивилася крізь вікна на озеро. Крутнулася… — На мить заплющую очі, пригадуючи. Мене знову тіпає. Мої очі різко розплющуються. — Вона всміхалася, мабуть, очікуючи мого батька. Але побачила, що це я. Не думаю, що вона взагалі знала, хто я. На кухонній поверхні лежав молоток. Я помітив його й узяв, навіть не думаючи. Я був такий розлючений — на неї, на батька. Мене просто накрило. Цим… гнівом. Я просто… кинувся на неї й ударив по голові молотком.
Я замовкаю, і всі вони дивляться на мене, наче не можуть очей відвести. Відчуваю, як сльози збігають по обличчю, та мені байдуже, і я продовжую говорити крізь схлипи.
— Я просто бив і бив її та навіть не переймався, що вбиваю її…
— Скільки разів ти її вдарив? — за мить питає детектив Вебб.
— Не пам’ятаю. — Витираю шмарклі рукавом. — Я просто гамселив її, доки вона не вмерла.
Знову замовкаю. Не маю сил розповісти їм решту. Я хочу додому й спати.
Але знаю, що не зможу піти додому. Здається, мовчання затягується надовго.
— Що ти зробив потім, Адаме? — запитує детектив Мун.
Я з жахом поглядаю на неї.
— Якийсь час я сидів там на підлозі. Коли шок минув, я не міг повірити в те, що зробив. Я був весь у крові. Не знав, що робити. — Я глитаю. — Тож зателефонував матері.
Детектив Мун співчутливо всміхається мені. Я вирішую звертатися лише до неї. Вона начебто добра, а я такий наляканий, але маю продовжувати. Решту розповіді дивлюся їй в очі й більше ні на кого.