— Я розповів мамі, що зробив. Попросив допомогти. — Я знову починаю схлипувати. — Вона під’їхала до хати на батьковій машині. Коли вона дісталася туди й побачила мене, я гадав, що вона обніме мене, пообіцяє, що все буде добре, і зателефонує 911. Але вона цього не зробила.
Я вже так сильно плачу, що мушу зупинитися на хвилину. Незабаром продовжую:
— Вона не стала обіймати мене, але сказала: «Я люблю тебе, Адаме, хай там що. Я допоможу тобі, але ти маєш робити так, як я кажу». На ній були рукавички, і мені вона теж подала рукавички. Дала великий чорний сміттєвий пакет і сказала натягнути на себе через голову, щоб жодні часточки не потрапили мені на тіло, а потім наказала взяти Аманду й покласти до багажника її машини. Принесла мені змінний одяг і багато пластикових пакетів. Коли я переніс Аманду до машини, мати сказала піти до озера, скинути з себе весь одяг, покласти до пакета і скупатися в озері. Вода була крижана.
Я вже говорю монотонним голосом:
— Я одягнув речі, які вона дала. Мати віддраїла весь будинок, доки той не став таким, як раніше. Доки вона прибирала, я вийшов на веслах на озеро. Було дуже темно. Посеред озера я викинув молоток, набив пакет з моїм одягом важким камінням, міцно зав’язав його й викинув в іншій частині озера, як вона казала. Коли все було прибрано, мама сіла до машини Аманди й повела її, а я їхав слідом на її машині. На повороті вона зупинилася. На той час було дуже пізно, по опівночі. Я залишив її машину трохи подалі, а тоді підійшов до мами. Вона опустила всі вікна, і ми вдвох зіштовхнули машину у воду. Вона одразу потонула. Мама сказала мені, що ніхто ніколи її не знайде. Що, доки я не зірвуся й не бовкну зайвого, ніхто ні про що не дізнається. А потім ми поїхали назад до хати, щоб усе перевірити й забрати татову автівку. Відтак поїхали додому. Я вів її машину, а вона їхала слідом за мною на татовій. Коли ми повернулися додому, тато вже ліг спати. Бо мама сказала йому, що йде до своєї подруги Діани, а я на вечірці. Він начебто не засумнівався в цьому, але насправді я не знаю. Не знаю, чи помітив він, що тієї ночі обох машин не було. Знаю лише, що наступного дня він, мабуть, повернувся до тієї хати, як і планував. Я весь день просидів у себе в кімнаті, хворий і наляканий. Він приїхав додому й поводився так, ніби все гаразд, але я бачив, що він напружений. Ми всі поводилися так, ніби все гаразд. Але я вбив її, і моя мама знала, і, думаю… думаю, тато міг здогадатися.
Я дивлюся на Мун і кажу:
— Мама її не вбивала. Лише допомогла прибрати за мною безлад. Це була моя провина. І тієї — Аманди. Мої батьки були цілком щасливі, доки не з’явилась вона.
— Твоя мати — співучасниця вбивства, — говорить детектив Вебб.
— Ні, — заперечую я. — Вона ніяк до цього не причетна.
Геть виснажений, я обм’якаю на стільці. Дивлюся на Мун. Надто боюся поглянути на Вебба або на адвокатесу.
— Що зі мною буде? — питаю я.
Мун насуплено дивиться на мене, але в її насупленості — сувора доброта, а в очах сум.
— Я не знаю, — вона поглядає на мою адвокатесу. — Але тобі лише шістнадцять. Усе владнається.
Вебб відкидається на стільці й мовчки дивиться, як Мун утішає Адама, і на адвокатесу поряд із ним.
— Ти знаєш Карміну Торрес? — питає він.
Обличчя Адама розпухло й пішло плямами. Здається, це запитання його дивує. Вебб упевнений: хлопець гадки не мав, що його мати її вбила.
Він шмигає носом.
— Так, я знаю, хто це.
— Звідки ти її знаєш? — цікавиться Мун.
— Вона приходила до нас, говорила про проникнення до будинків. І я бачив її поблизу.
— Вона мертва, — прямо каже Вебб.
Здається, Адам спантеличений.
— Я бачив поліцію у неї в домі…
— Її вбили.
Адам поглядає на свою адвокатесу, явно розгублений.
Вебб мусить розповісти йому.
— Твоя мати вбила її. Щоб захистити тебе.
Ґленда підіймає очі, коли відчиняються двері й до кімнати знову входять Вебб і Мун. Вона, мабуть, годинами тут стирчить. їй викликали адвоката, який тепер сидить біля неї.
Детективи влаштовуються напроти, і з того, як вони поводяться, Ґленда розуміє, що щось змінилося. Вона збирається з силами перед тим, що буде далі. Вебб не поспішає розповідати їй.
— Адам зізнався.
Вона намагається зберігати спокій на випадок, якщо це спроба обдурити її, але він розповідає детально, у подробицях, які міг розкрити лише Адам. Ґленда починає мовчки плакати. Сльози котяться по її щоках, а вона дивиться у стіл перед собою. Нарешті, приїхавши тієї ночі до хатини Шарпів, вона зрозуміла причину пияцтва Адама — він почав пити, бо дізнався про свого батька й Аманду.