Прошу Вас зв'язатися з Гербертом Маколеєм і обговорити Вашу участь у розслідуванні вбивства Вулф крп Я дав йому необхідні інструкції крп З найкращими побажаннями
Клайд Міллер Уайнент».
Я поклав телеграму в конверт, написавши, що щойно її отримав, і передав посильним до поліцейського управління у відділ карного розшуку.
У таксі Нора спитала:
— Ти справді почуваєш себе добре?
— Цілком.
— Чи не буде ця поїздка важкою для тебе?
— Я нормально почуваюсь. Як тобі розповідь дівчиська?
Нора завагалась:
— А ти їй знову не віриш?
— Боронь боже — принаймні доки сам не пересвідчусь.
— Ти на цьому тямишся краще, — зазначила Нора, — але мені здалося, що дівчина спробувала розповісти правду.
— Такі спроби і породжують якнайхимерніші вигадки. Казати правду без звички дуже важко.
— Та ви бачите людей наскрізь, містере Чарлз! — уїла вона. — Я не помиляюсь? Якось ви обов'язково поділитесь своїм досвідом сищика.
— Купити пістолет за дванадцять доларів у барі? — пробуркотів я. — Звичайно, все може бути, але…
Кілька кварталів ми їхали мовчки. Потім Нора спитала:
— А що з нею насправді?
— Божевілля її батька — вона гадає, що їй передалось.
— Звідкіля ти знаєш?
— Ти запитала. Я відповів.
— Тобто це твоє припущення?
— Тобто це те, що з нею відбувається. Не знаю, чи дійсно Уайнент схибнутий і чи успадкувала його дочка хоча б частково хворобу, але вона вважає, що і перше, і друге має місце, тому й взяла за звичку крутити.
— Але ж це жахливо, Ніку! Хтось-то мусить… — почала було Нора, коли ми зупинилися біля готелю «Котленд».
Я урвав її, сказавши, що, можливо, помиляюсь і з Дороті все гаразд.
— Якщо ж ні, то зараз вона майструє сукню для Асти.
Ми передали наші візитки Йоргеисенам і після короткого чекання отримали запрошення піднятися до їхнього помешкання. Щойно ми вийшли з ліфта, як у коридорі нас перестріла з розкритими обіймами Мімі й заторохтіла:
— От вже ця негідна преса! Я була в розпачі, дізнавшись, що ти лежиш при смерті. Двічі тобі дзвонила, але мене не з'єднали і не повідомили про твоє самопочуття. — Вона схопила мене за руки. — Дуже рада, що то все брехня, хоча тепер вам доведеться пообідати з нами тим, що бог дав. Адже я й не чекала, що ви з… Та ти таки блідий! Тебе справді поранили!
— Дрібниці. Куля лише подряпала бік. Пусте.
— І попри все ти прийшов на обід? Дуже утішно, але й безглуздо воднораз. — Вона обернулася до Нори: — Ви певні, що вчинили правильно, дозволивши йому?..
— Ні, зовсім не певна, — заперечила Нора, — але він зажадав прийти.
— Чоловіки таки без клепки в голові, — зазначила Мімі, обіймаючи мене однією рукою. — То роблять з мухи слона, а то зовсім нехтують речами, які… Втім, чого ми стоїмо? Заходьте! Давай-но я тобі допоможу.
— Та все гаразд, — запевнив я, одначе вона довела мене до крісла і всадовила, обклавши півдесятком диванних подушок.
З'явився Йоргенсен, потис мені руку і пожартував, що радий мене бачити живішим, ніж про те повідомили газети.
— Даруйте, ще хвилина, і будуть готові коктейлі, — він знову вийшов.
— Не знаю, куди заподілась Дороті, — промовила Мімі. — Певно, десь дметься на мене. У вас нема дітей?
— Ні, — відказала Нора.
— То ви багато втрачаєте, хоч іноді це справжнє лихо. — Мімі зітхнула. — Я, здається, не надто вже й сувора з ними. Та коли змушена висварити Дороті, вона бачить у мені чудисько. — Її обличчя просвітлішало: — А ось і мій другий паросток. Ти не забув містера Чарлза, Гілберте? А це місіс Чарлз.
Гілберт Уайнент, на два роки молодший за сестру, був довготелесий білявий вісімнадцятирічний парубок з маленьким підборіддям і невиразним ротиком. Великі, ясні, блакитні очі з довгими віями робили його схожим на дівчину. Я подумав, що вік, мабуть, вже не такий скиглій, яким був у дитинстві.
Йоргенсен приніс коктейлі, і Мімі напосіла, щоб я розповів про збройний напад. Я переказав їй той випадок, змалювавши його ще безглуздішим, ніж насправді.
— Але чому він удерся до вас? — здивувалася Мімі.
— А біс його знає! Мені б кортіло про це дізнатися, так само, як і поліції.
— Я десь читав, — устряв у розмову Гілберт, — що коли злочинців звинувачують у нескоєних ними злочинах — хай найдрібніших, — вони дратуються як ніхто. Ви вважаєте це правдою, містере Чарлз?
— Схоже на те.
— За винятком тих випадків, — не вгавав Гілберт, — коли йдеться про щось надзвичайне, таке, що б його вони мріяли здійснити.