Я знову погодився. — Та облиш ти свою ввічливість, — порадила Мімі, — бо Гіл верзтиме дурниці. В нього голова набита книжками. Змішай нам ще по коктейлю, сонечко.
Гілберт пішов за шейкером. Нора з Йоргенсеном у протилежному кутку вибирали платівки для патефона.
— Я одержав сьогодні телеграму від Уайнента, — повідомив я.
Мімі неуважно роззирнулася по кімнаті, нахилилася до мене.
— Що він написав? — спитала майже пошепки.
— Хоче, щоб я розшукав убивцю. Телеграму послано сьогодні з Філадельфії.
— І ти збираєшся це робити? — Вона важко зітхнула.
— Телеграму я передав поліції, — стенув я плечима.
Гілберт приніс шейкер. Йоргенсен з Норою поставили «Маленьку фугу» Баха. Мімі вихилила одним духом коктейль і попросила Гілберта налити їй ще.
Коли він зрештою сів, то мовив:
— У мене до вас таке запитання: чи можна визначити наркомана за зовнішнім виглядом? — Гілберт затремтів.
— Дуже рідко. А що?
— Просто цікаво. Навіть хронічних наркоманів?
— Чим довше вони колються, тим помітніші зміни, які, одначе, не можуть бути непомильними свідченнями наркоманії.
— І ще, — ніяк не погамовувався хлопець, — як пише Гросс, при пораненні ножем спершу відчуваєш тільки удар, а біль приходить вже потім. Це правда?
— Так, якщо йдеться про серйозне поранення досить гострим ножем. Те ж саме і при кульовому пораненні: спершу тільки поштовх — або навіть і його не помічаєш, якщо це металева кулька з дрібнокаліберки, — і аж потім з'являються відчуття.
Мімі видудлила третю порцію і зазначила:
— Вам не здається, що ви обидва непристойно бездушні, особливо сьогодні, Гілберте, після того, що сталося з Ніком? Піди краще пошукай Дороті, Гіл. Ти мусиш знати її подруг. Подзвони їм. Я певна, що вона невдовзі сама з'явиться, але однаково хвилююсь.
— Вона у нас, — повідомив я.
— У вас? — її здивування, схоже, було щирим.
— Прийшла вдень і спитала, чи зможе перебути в нас якийсь час.
Мімі стримано посміхнулась і похитала головою.
— Ох, уже ці дітоньки! — Та враз насупилась: — Якийсь час?
Я кивнув.
Гілберт, схоже, дочікувався нагоди звернутися до мене з новим запитанням, геть байдужий до розмови. Мімі знову посміхнулась і проказала:
— Шкодую, що вона завдає клопоту вам з дружиною, але то краще, що вона у вас, а не деінде. Коли повернетесь, вона вже заспокоїться. Тож відправте її додому, гаразд? — Вона налила мені коктейль. — Ти надто добрий до неї.
Я промовчав.
— Містере Чарлз, — почав було Гілберт, — чи злочинці, тобто професійні злочинці, як правило…
— Не перебивай мене, Гіле! — просичала Мімі. — Ти відправиш її додому, домовились? — Вона була люб'язна — люб'язна «французька королева», як сказала Дороті.
— Якщо їй так хочеться, хай залишається. Норі вона подобається.
Мімі погрозила мені скрученим пальцем.
— Не бажаю, щоб ти її зіпсував у такий спосіб. Певно, вона вже розповіла про мене купу дурниць?
— Хіба що як ти її відшмагала.
— От, будь ласка! — переможно вигукнула Мімі, паче дістала підтвердження. — Ти мусиш відіслати її додому, Ніку!
Я вицмулив коктейль.
— Отже? — наполягала вона.
— Якщо їй подобається з нами, хай лишається, Мімі. Ми їй раді.
— Та це ж смішно! В неї є сім'я. Її місце тут. — В голосі Мімі забриніло роздратування. — Вона ще дитина. Не треба заохочувати її легковажність.
— Нічого я не заохочую. Але коли вона бажає лишитись — хай лишається.
Від люті блакитні очі Мімі стали ще виразнішими.
— Вона моя дочка, до того ж неповнолітня! Ти дуже лагідно поставився до неї, але в даному разі це твоє ставлення мені байдуже. Якщо ти не пришлеш її додому, я вживу необхідних заходів. Мені б дуже не хотілося неприємностей, — вона нахилилась ближче до мене і докінчила чітко вимовляючи слова, — але вона таки повернеться додому.
— Не варто зі мною сваритись, Мімі.
Вона ніжно глянула на мене, наче збиралася зізнатися в коханні й поцікавилась:
— Це що, погроза?
— О, — відгукнувся я, — тепер мене заарештують за викрадення дітей, утягування неповнолітніх у злочини та такі інші порушення.
— І скажи своїй дружині, — раптом люто просичала Мімі, — щоб не лапала мого чоловіка!
Вибираючи платівку, Нора трималася за рукав Йоргенсена. Обоє здивовано обернулися в наш бік.
— Норо, — проказав я, — місіс Йоргенсен просить тебе не хапати руками містера Йоргенсена.
— Пробачте, будь ласка. — Нора усміхнулася до Мімі, а тоді подивилась на мене і, удаючи занепокоєння, проказала, наче школярка, що декламує вірш: — Ой, Ніку, та ти зблід! Боюся, що не розрахував своїх сил і тепер знову заслабнеш. Даруйте, місіс Йоргенсен, але йому краще поїхати додому і негайно лягти в ліжко. Ви не образитесь на нас?