Мімі відповіла, мовляв, анітрохи. Всі раптом стали вкрай уважні одне до одного. Ми вийшли з готелю і зупинили таксі.
— Отже, — підсумувала Нора, — через свою балакучість ти залишився голодний. Що робитимемо? Повернемося додому і повечеряємо з Дороті?
Я похитав головою.
— Давай-но перепочинемо хоч трохи від Уайнентів. Поїхали до «Макса», поїмо устриць.
— Гаразд. Дізнався щось?
— Нічого.
— Аж прикро, — промовила вона замислено, — який той Йоргенсен красунчик.
— Який же?
— Наче велика лялька. Досада бере.
Після ресторану ми повернулися до свого готелю. Дороті зникла. Я подумав, що передчував це.
Нора обійшла кімнати, подзвонила черговому адміністратору — нічого: ні записки, ні повідомлення на словах.
— Що це може означати? — спитала вона.
Було близько десятої вечора.
— Гадаю, нічого, — відповів я. — Напевне. Хвилює інше: чи не заявиться вона під чаркою о третій ранку з кулеметом, придбаним у «Дитячому світі»?
— Та цур з нею! — відмахнулася Нора. — Перевдягайся і лягай!
Коли Нора розбудила мене наступного ранку, рана вже майже не боліла.
— Тебе хоче бачити наш чарівний поліцейський, — повідомила дружина. — Як ти себе почуваєш?
— Жахливо. Не можна пити на ніч. — Я відштовхнув Асту і встав.
Щойно я зайшов до вітальні, як Гілд підвівся із склянкою в руці і посміхнувся до вух.
— От і чудово, містере Чарлз, сьогодні у вас бадьоріший вигляд.
Я потис йому руку і підтвердив, що мені покращало. Ми сіли. Гілд жартівливо насупився.
— Знову те саме — ви мене надурили.
— Надурив?
— Атож, побігли в гості, хоч я мусив урвати допит, щоб дати вам спокій. А я певною мірою сподівався, що маю право на перше інтерв'ю.
— Про це я не подумав, — зітхнув я. — Перепрошую. Ви бачили телеграму, яку надіслав мені Уайнент?
— Мгу. Ми перевіряємо у Філадельфії.
— Тепер щодо револьвера, — почав було я. — Це…
— Якого револьвера? — урвав мене Гілд. — Його так і назвати не можна. Бойок зламаний, механізм заіржавів і не рухається. Якщо з цього пістолета стріляли за останні півроку, то я папа римський. Не варто гаяти час на цей уламок металобрухту.
Я зареготав:
— Нарешті все стало на місце. Цей револьвер дав мені один п'яний, стверджуючи, ніби придбав його в барі за дванадцять доларів. Тепер я йому вірю.
— Наступного разу йому продадуть муніципалітет. Містере Чарлз, між нами, чоловіками, ви розробляєте справу Вулф чи ні?
— Ви ж бачили телеграму від Уайнента.
— Так. На нього ви не працюєте. А загалом?
— Я вже давно не приватний детектив. Зовсім не займаюся розшуком.
— Це я вже чув. А загалом?
— Ну, гаразд. Ні.
Він на хвилю замислився, а тоді продовжив:
— Спитаю в інший спосіб: вас цікавить ця справа?
— Я знаю цих людей, тому, звісно, цікавить.
— Оце й усе?
— Так.
— І ви не збираєтесь узяти в ній участь?
Задзвонив телефон, і Нора пішла відповісти.
— Кажучи відверто, не знаю. Якщо мене і падалі уплутуватимуть у цю історію, невідомо, до чого це призведе.
Гілд покивав головою.
— Розумію. Тільки хочу сказати, що бажав би вам обрати правильний бік у цій справі.
— Тобто не бік Уайнента? Невже він убивця?
— Цього я не можу стверджувати, містере Чарлз, але вам-бо відомо, що він і пальцем не ворухнув, щоб допомогти нам у розшуках злочинця.
У дверях спальні з'явилася Нора:
— Ніку, тебе!
Дзвонив Герберт Маколей.
— Алло, Чарлз! Як твоя рана?
— Все в нормі, дякую.
— Ти отримав звістку від Уайнента?
— Так.
— Я одержав від нього листа, де він повідомляє, що надіслав тобі телеграму. Та ти надто хворий, щоб…
— Ні, я вже бігаю. Якщо ти будеш у себе в конторі після обіду, я зазирну.
— Чудово, — погодився він. — Я на місці до шостої.
Я знову повернувся до вітальні. Нора запросила Гілда на ленч, який для нас був ще першим сніданком. Поліцейський подякував їй за щиру гостинність. Я оголосив, що хочу чогось випити перед їжею. Нора вийшла замовити сніданок і приготувати напої.
Гілд трусонув головою і промовив:
— У вас чарівна дружина, містере Чарлз.
Я урочисто кивнув.
— Якщо вас насправді уплутають у цю справу, як ви кажете, — зазначив він, — мені б хотілося співробітничати, а не суперничати з вами.