— Можливо, ті п'ять тисяч були при ній, коли її вбили, га?
— І таким чином, маємо ще й пограбування, — Гілд примружив сірі водянисті очі, — він убив її, вимагаючи власні гроші.
— Або ж, — висловив я припущення, — хтось інший убив її з невідомої нам причини, знайшов гроші й залюбки їх привласнив.
— Можливо, — погодився він. — Таке трапляється. А бувають випадки, коли той, хто першим знаходить труп, встигає щось прихопиш, перш ніж зняти тривогу. — Він підняв широку долоню — Звичайно, місіс Йоргенсен… Така пані, як вона… Сподіваюсь, ви не подумали, що я…
— Окрім того, — докинув я, — вона ж була не одна, правда?
— Якийсь час — одна. Телефон у помешканні виявився пошкоджений, тож ліфтер повіз управляючого донизу, щоб той подзвонив у поліцію зі свого кабінету. Але зрозумійте мене вірно: я й гадки не маю, що місіс Йоргенсен повелась якось не так. Така поважна пані не могла…
— А що сталося з телефоном? — урвав я.
У двері подзвонили.
— Я ще не дійшов якогось висновку, — промовив Гілд. — Телефон…
Він замовк, чекаючи, доки офіціант, який прийшов, накриє на стіл.
— Щодо телефону, — продовжив Гілд, коли ми вже сиділи за столом, — повторюю: я ще не дійшов якогось певного висновку. Куля влучила точнісінько в трубку.
— Випадково чи?..
— Я б теж хотів це знати. Така сама куля, як і ті чотири, що їх знайшли в тілі вбитої, але невідомо, чи це був промах, чи зроблено умисно. Надто вже шумний спосіб вивести телефон з ладу.
— Тому постає зрозуміле запитання, — докинув я, — невже ніхто не чув пострілів? Тридцять другий калібр, звичайно, не дробовик, але однаково мали почути.
— Безперечно, — обриджено погодився Гілд. — Зараз вишукалось безліч таких, хто стверджує, нібито чув стрілянину, хоча тоді не знайшли жодного свідка. Нині ж вони ніяк не дійдуть згоди, що насправді чули.
— Таке завжди трапляється, — поспівчував я.
— Цьому мене не вчити. — Він енергійно узявся до їжі. — То про що це я? Ах, так, про Уайнента. Перш ніж поїхати, він віддав свою квартиру, а речі перетягнув до сховища. Ми переглянули ті речі, однак не знайшли нічого такого, що вказувало б, куди він повіявся або принаймні над чим працював, — це теж могло нам допомогти. Невдача чекала і в його лабораторії на Першій авеню. Приміщення було замкнене, відколи він поїхав, лише секретарка зазирала туди раз чи двічі на тиждень, щоб навести лад і забрати пошту. Та і в пошті, яка назбиралася після загибелі секретарки, не було нічого цікавого. Так само, як і в квартирі небіжчиці. — Він посміхнувся до Нори: — Гадаю, вам все це страшенно нудно, місіс Чарлз?
— Нудно? — здивувалась вона. — Та я аж тремчу з цікавості.
— Жінкам більше подобаються пристрасті, — кахикнув він, — романтика. Так чи так, ніщо не вказувало на його місцезнаходження, доки він подзвонив у п'ятницю Маколею, щоб домовитись про зустріч о другій годині у вестибюлі готелю «Пласа». Маколея не було, тож він залишив йому записку.
— Маколей був у нас, — повідомив я, — на ленчі.
— Він сказав мені. Гаразд. Маколей прийшов до «Пласи» лише близько третьої і не знайшов там Уайнента. Не було його прізвища і в книзі адміністратора. Маколей змалював його зовнішність — з бородою і без бороди, — одначе ніхто не пригадав, що такого бачив. Адвокат подзвонив до своєї контори, проте Уайнент більше не озивався. Джулія Вулф, якій Маколей зателефонував після цього, сказала, мовляв, і гадки не має, що Уайнент у місті, хоч, на думку адвоката, це була брехня, бо напередодні він сам дав їй п'ять тисяч доларів, знаючи, що Уайнент за ними прийде. А проте він нічого їй не сказав, поклав трубку і зайнявся своїми справами.
— Якими справами? — поцікавився я.
Гілд застиг із куснем булки в роті.
— Думаю, це неважко буде з'ясувати. Я дізнаюсь. Оскільки на нього не падала підозра, ми це обминули, проте зовсім не важко з'ясувати, яке в кожного алібі.
Я заперечливо похитав головою, відчувши запитання, що він його не наважився задати.
— Я ні в чому його не підозрюю, окрім хіба того, що він адвокат Уайнента і знає більше, ніж каже.
— Напевно. Я розумію. Але, гадаю, саме для цього 1 наймають адвокатів. Тепер щодо дівчини: Джулія Вулф — швидше за все було її несправжнє ім'я. Остаточно ми це ще не з'ясували, але з упевненістю можна сказати, що вона була зовсім не тією людиною, на яку Уайненту варто було покладатися в цій справі — тобто знаючи її минуле.
— Вона мала судимість?
Гілд кивнув:
— Це доволі заплутана історія. Зо два роки до того, як поступити секретаркою до Уайнента, дівчина сіла на шість місяців у в'язницю в Клівленді по звинуваченню у шантажі. Під ім'ям Роди Стюарт вона спокушала чоловіків, а потім погрожувала жертві розкриттям зв'язку.