— А відбитки пальців?
— З тих, що ми відшукали, деякі належать їй, деякі — прибиральницям.
— А що кажуть її друзі?
— Схоже, вона не мала друзів, близьких принаймні.
— А той — як його? — Нунгейм, що упізнав у ній коханку Мореллі?
— Він просто бачив її якось з Мореллі, а потім упізнав на фото в газеті.
— Що він за один?
— З ним усе гаразд. Ми про нього все знаємо.
— Якщо ви вже взяли з мене обіцянку нічого не приховувати, то невже самі її порушуватимете? — закинув я.
— Ну добре, — погодився Гілд, — тільки між нами: цей хлопець працює на наше управління.
— Он як.
Він підвівся:
— Як не прикро, але це все, що ми поки маємо. Може, у вас є щось додати?
— Ні.
Якусь мить він пильно розглядав мене.
— А якої ви взагалі думки про це?
— Чи то не обручка з діамантом була в неї?
— Носила вона її на пальці для обручок. А що?
— Можливо, це допоможе встановити, хто їй її подарував. Я сьогодні зустрічаюсь з Маколеєм. Якщо будуть новини, я вам зателефоную. Схоже, Уайнент непричетний, але…
— Отож-бо, що але, — доброзичливо прогарчав він, потис нам руки, подякував за гостинність і забрався геть.
— Я анітрохи не сумніваюсь, що своїми чарами ти примусиш будь-якого чоловіка вилізти заради тебе із власної шкіри, — закинув я Норі, — одначе не будь вже такою певною, що цей тип не водить нас за носа.
— Іншого я від тебе і не чекала, — відрубала вона. — Ти просто ревнуєш мене до поліцейських.
Лист Клайда Уайнента до Маколея, погано надрукований на звичайному папері і датований: 26 грудня 1932 року, Філадельфія, штат Пенсільванія, був уже важливим свідченням.
«Любий Герберте! — говорилося в ньому. — Я посилаю телеграму Ніку Чарлзу, який, як ти пригадуєш, працював на мене кілька років тому і зараз перебуває в Нью-Йорку, щоб він зв'язався з тобою стосовно жахливої загибелі бідної Джулії. Прошу тебе (наступний рядок був повністю забитий літерами «м» та «х», так що вчитати його було годі) умовити його розшукати вбивцю. Скільки б це не коштувало — заплати йому!
Окрім того, що тобі самому відомо, перекажи йому й такі факти. Не знаю, чи варто розкривати їх поліції, але йому видніше — хай робить, як вважає за потрібне, я цілком покладаюся на нього. Мабуть, краще за все — покажи йому цей лист, а тоді ретельно його знищи.
Ось ці факти.
Коли я зустрівся з Джулією у вівторок ввечері, щоб забрати 1000 доларів, вона оголосила, що хоче залишити роботу. Сказала, мовляв, протягом довгого часу почуває себе зле, і лікар давно вже їй радить кудись поїхати відпочити, а що тепер, після смерті дядька, вона отримала спадщину, то може собі це дозволити. Ніколи раніше вона не скаржилась на здоров'я, тож я вирішив, що вона просто приховує справжню причину, і стаз домагатися пояснень, одначе вона вперто твердила те саме. Про її дядька, який дихав на ладан, я теж нічого не знав. Вона сказала, що це був дядько Джон із Чікаго. Гадаю, що в разі потреби легко перевірити її слова. Відмовити її я не зумів — вона мала лише допрацювати до кінця місяця. Схоже, вона була чимось схвильована чи перелякана, хоч і заперечувала це. Спершу її намір піти дуже мене засмутив, але потім я заспокоївся, бо чудово знав Джулію і вирішив, що вона просто мене дурить.
Тепер друге, про що б я хотів розповісти Чарлзу. Що б там про нас не плескали язиками і що б не було між нами раніше, ми з Джулією («зараз» було легко забите літерою «х») залишалися до її вбивства — і понад рік до того — лише роботодавцем і секретаркою. Така була наша спільна угода.