— Так, але вони нічого не знають. Уайнент звільнив своїх двох помічників у кінці тижня, перед від'їздом — відтоді вони його не бачили.
— А над чим вони працювали до закриття лабораторії?
— Над якимось різновидом чи то фарби, чи то фарбника, що не втрачав би зелений колір. Точно й не знаю. Якщо треба, то з'ясую.
— Це не суть важливо. І багато цього було там?
— Сказати б, як на хорошій виставці. Гадаєте, лабораторія може мати якесь відношення до вбивства?
— Все може мати відношення.
— Мгу. Що ж, ходімо!
— Передусім, — повідомив Гілд, коли ми вийшли з його установи, — зазирнемо до містера Нунгейма. Він мусить бути вдома: я наказав йому чекати мого дзвоника.
Містер Нуигейм жив на п'ятому поверсі темного, сирого ї смердючого будинку біля гуркотливої надземки на Шостій авеню. Гілд постукав.
За дверима заметушилися, потім чоловічий гугнявий голос роздратовано спитав:
— Хто там?
— Джон, — відповів Гілд.
Маленький блідий чоловічок тридцяти п'яти — тридцяти шести років, у самій спідній сорочці, синіх кальсонах і чорних шовкових шкарпетках обережно прочинив двері.
— Я не чекав вас, лейтенанте, — прогугнявив він. — Ви обіцяли подзвонити.
Він виглядав переляканим. Маленькі чорні, близько посаджені очі, широкий рот з тонкими невиразними губами, довгий, аж надто гачкуватий ніс, що вільно звисав долу, наче не мав кісток.
Гілд узяв мене під лікоть, і ми зайшли. Ліворуч крізь відкриті двері виднілося незаслане ліжко. Ми ступили до ницої й брудної вітальні — скрізь валялися газети, одяг, брудні тарілки. Праворуч, у ніші між водопровідною раковиною і плитою, стояла жінка з гарячою сковорідкою в руці. Це була окостувата, опасиста руда молодиця років двадцяти восьми, позначена якоюсь вульгарною звабою, в пожмаканому рожевому кімоно і рожевих, потертих, викривлених пантофлях.
Гілд не представив мене Нунгейму і не звернув уваги на жінку.
— Сядьмо, — запропонував він і, відсунувши розкидану одіж, примостився на краєчку дивана.
Я скинув шмат газети з крісла-гойдалки й сів туди. А що Гілд не зняв капелюха, то я теж не поспішав цього робити.
Нунгейм підступив до стола, де стояла пінтова пляшка з віскі на денці й дві склянки, і запропонував:
— Вип'єте?
Гілд скривився.
— Тільки не цю бридоту. Чому ти мені збрехав, ніби знав ту Вулф тільки наочно?
— Бо саме так і було, лейтенанте, слово честі! — Він двічі покосився в мій бік і знову вирячився на Гілда. — Може, я там привітався з нею чи запитав, як справи, — при зустрічі, та й усього. Свята правда.
Жінка в заглибленні глузливо пирскнула так само насуплено. Нунгейм рвучко обернувся до неї.
— Ну ти, — просичав він люто, — закрий пащеку, в зуб дам!
Молодиця пожбурила в нього сковорідкою, що просвистіла повз і вдарилася в стінку. Краплі жиру і яєчного жовтка бризнули на стіну, меблі й підлогу.
Нунгейм посунув до жінки. Не підводячись, я виставив ногу й підчепив його. Він гепнувся на підлогу. Жінка схопилася за сікач.
— Досить! — прогарчав Гілд, так само сидячи на дивані. — Ми прийшли поговорити, а не спостерігати брудну чвару. Встань і візьми себе в руки!
Нунгейм повільно підвівся.
— Вона мене до сказу доводить, як вип'є. Цілий день дратує. — Він поворушив правицею. — Схоже, я розтяг зв'язки.
Молодиця протупотіла повз нас, не дивлячись ні на кого, і, зайшовши до спальні, хряснула дверима.
— Можливо, якби ти не упадав за іншою спідницею, — зауважив Гілд, — то не мав би зараз неприємностей.
— Це ви про що, лейтенанте? — здивовано спитав Нунгейм з образою в голосі.
— Про Джулію Вулф.
Блідий чоловічок обурився:
— Та це брехня, лейтенанте! Той, хто таке каже…
— Як бажаєте, — урвав його Гілд, звертаючись до мене, — врізати по цій пиці, то хай вас не бентежить його пошкоджена рука — він однаково вайло гірше за бабу.
Нунгейм обернувся до мене, піднявши догори руки.
— Я зовсім не мав на увазі, що ви брехун. Просто, можливо, хтось помилився, як…
Гілд знову його урвав:
— Невже б ти з нею не переспав, якби вона погодилась?
Нунгейм облизав губи й сторожко зиркнув на двері спальні.
— Що ж, — нешвидко відповів він, запопадливо понизивши голос, — звичайно, вона була ласим шматком. Гадаю, я б не відмовився.
— То невже ти не пробував її підкадрити?
Нунгейм завагався, потім знизав плечима:
— Знаєте, як це буває. Коли звик гуляти, намагаєшся підчепити майже кожну.
Гілд похмуро втупився в нього: