Коли я розреготався — не так від кумедності думки, як від її раптовості, — вона здригнулася і невпевнено вишкірилась.
— Я не повірю, — проказала вона вже лагідно, — доки він сам мені про це не скаже.
— А якщо скаже — тоді як?
Вона здвигнула плечима, губи її затремтіли.
— Він мій чоловік.
Це могло будь-кого насмішити, та з мене було досить.
— Мімі, — промовив я, — та я ж бо Нік. Чи ти забула Н-і-к?
— Знаю, ти завжди був про мене найгіршої думки, — проказала вона похмуро. — Гадаєш, я…
— Гаразд, гаразд. Облишмо. Повернімось до доказів проти Уайнента, які ти знайшла.
— Ах, так, — зітхнула вона і відвернулась. Коли обернулась назад, губи в неї знову затремтіли. — Я збрехала, Ніку. Нічого я не знаходила. — Вона підступила ближче. — Клайд повівся негідно, надіславши листи Алісі й Маколею, щоб кинути тінь підозри на мене, тож я вирішила помститися йому, вигадавши дещо проти нього, оскільки вважала… тобто так само вважаю, що це він убив, і єдине…
— І що ж ти вигадала? — поцікавився я.
— Я… Ще нічого. Спершу я хотіла дізнатися, що вже відомо, — саме про це я тебе і розпитувала. Я могла б удати, ніби в той час, як залишилася з нею, а інші дзвонили до поліції, вона повідомила мені, що це він убивця.
— Ти сказала, що знайшла дещо і приховала, а не почула і промовчала.
— Та я ще як слід і не вигадала, що…
— Коли ти дізналася про лист Уайнента до Маколея?
— Сьогодні, — відповіла вона. — До мене приходив поліцейський.
— Чи розпитував він про Келтермена?
— Він спитав, чи знаю я його або була знайома раніше, і гадаю, я не збрехала, відповівши «ні».
— Можливо, — погодився. — Тепер я вірю, що ти сказала правду і про знайдені проти Уайнента докази.
Вона вирячила очі.
— Не розумію.
— Я теж не дуже розумію, але, зрештою, могло бути так: ти дещо знайшла і приховала, збираючись віддати Уайненту за гроші; потім його листи накинули на тебе підозру, і ти вирішила відмовитись від шантажу, а завдати Уайненту удару у відповідь, заразом захистивши себе, — відкрити докази поліції; і нарешті, коли ти дізналася, що Йоргенсен це Келтермен, то знову різко змінила тактику і приховала докази, та цього разу вже не для того, щоб здерти гроші, а щоб ускладнити становище Йоргенсена як покару за його одруження на тобі лише з метою помститися Уайнентові, а не за коханням.
Вона посміхнулась і сказала:
— Ти що, справді вважаєш мене здатною на таке?
— Не має значення, — відрубав я. — Важливіше інше: решту своїх днів ти можеш провести у в'язничній камері.
Вона неголосно, але перелякано зойкнула, обличчя спотворилось від жаху. Схопивши мене за лацкани, Мімі пробелькотіла;
— Прошу, не треба! Скажи, що ти так не думаєш!
Її аж затіпало, і я мусив пригорнути її, щоб вона не впала. Ми не почули, як зайшов Гілберт, аж поки він кахикнув і сказав:
— Мамо, тобі погано?
Мімі відпустила мої лацкани й, відступивши на крок, пояснила:
— Твоя мама дуже простодушна. — Вона ще тремтіла, однак зобразила посмішку й грайливо зауважила мені: — Жорстоко так мене лякати.
Я попросив пробачення.
Гілберт поклав пальто і капелюха на стілець і з ввічливою цікавістю оглянув нас по черзі. Збагнувши, що ніхто не збирається нічого йому розповідати, він знову кахикнув.
— Дуже радий вас бачити, — підійшовши, він потис мені руку.
Я проказав, що також радий з ним зустрітися.
— У тебе червоні очі, — зауважила Мімі. — Переконана, що знову ти цілий день читав без окулярів. — Вона похитала головою і звернулася до мене: — Такий самий нерозважливий, як і батько.
— Є якісь новини про батька? — поцікавився хлопець.
— Ні. Хіба що та спроба самогубства виявилась фальшивою тривогою, — відповів я. — Та ти, певне, вже чув про це.
— Так. — Він завагався. — Я б хотів з вами поговорити, перш ніж ви підете.
— Гаразд.
— Але ти ж бо говориш, — заперечила Мімі. — Невже в тебе є таємниці від мене? — Голос її повеселішав, вона більше не тремтіла.
— Та тобі буде нудно, — він узяв капелюха й пальто, кивнув мені й вийшов з кімнати.
Мімі знову трусонула головою.
— Ніяк його не збагну. Цікаво, що він подумав про нас з тобою? — запитала вона пустотливо, а тоді серйозніше додала! — То що скажеш, Ніку?
— Про можливість провести тобі решту днів у…
— Ай, облиш! — стенула вона плечима. — Не хочу цього чути. Пообідаєш зі мною? Мабуть, ніхто більше не прийде.
— Перепрошую, але не можу. Послухай, що то за докази, які ти знайшла?