Отака сила звички.
Сергій Йосипович, ватажок експедиції, що так добре зображував Атласа з небозводом, показав нам підводну рушницю. До невеликої стріли з гарпуном було прив'язано рибальську, жилкову волосінь. Запас волосіні (метрів десять) намотаний на котушку.
— Це зовсім нова конструкція, — сказав з скромною гордістю Сергій Йосипович.
Для нас усі конструкції були цілком новими, і ми дивилися на рушницю з неприхованою заздрістю.
— Дозволите бути присутнім? — спитав Віталій, промазуючи гумовим клеєм латку на грілці.
— Так, звичайно, — милостиво погодився Сергій Йосипович, — але з обов'язковою умовою: не лізти вперед під гарпун і не ляскати ластами по воді.
Ми з Валею переглянулись. Це нас, що навчилися підкрадатися до риб зовсім безшумно, нас просять не ляскати ластами! Зараз ми їм доведемо, що вони теж мають справу з майстрами. Віталій першим увійшов у воду. Він вирішив знімати весь процес полювання з самого початку і тепер лазив між камінням, вибираючи точку зйомки.
Сергій Йосипович неквапливо поплив, тримаючи в руках нову рушницю, решта учасників замикали процесію. Віталій вискакував то з-за одного, то з-за другого каменя і знімав нас під водою і на поверхні.
Показалася кефаль. За три метри від неї мисливець вистрілив, і стріла, пролетівши повз кефаль, плавно опустилася на дно. Кефаль спокійно пройшла далі, навіть не помітивши замаху на її життя. Я підняла голову з води, щоб щось сказати, і раптом звернула увагу на поведінку мисливця. Він з напруженим виразом обличчя робив дивні жести руками і повільно занурювався у воду. Його товариш і Валя кинулися на допомогу. Я пірнула і побачила, що пружні кільця жилкової волосіні після промаху по рибі зсковзнули з котушки і оповились навколо ніг мисливця. Кілька кілець заплуталось у водоростях, і Сергій Йосипович крутився на прив'язі.
Ми з Валею так реготали, що самі трохи не потонули.
Мисливця поставили на високу скелю під водою і розплутали йому ноги. Розплутати волосінь серед водоростей виявилося важче, але й це, нарешті, було зроблено. Сергій Йосипович мовчки вийшов на берег, рішуче дістав з сумки ніж і одним змахом відрізав майже весь запас жилки, залишивши на гарпуні два чи три метри. Через кілька днів і цей залишок було знято з рушниці і замінено тонким шнуром.
Ми з мисливцями ще довго сиділи на березі, обмінюючись своїм невеликим досвідом.
Надалі наші зустрічі відбувалися щодня, і незабаром забулося перше не дуже втішне враження від полювання з підводною рушницею.
Відзначилася в полюванні Іринка, дочка Сергія Йосиповича. Вона цілком самостійно забила і витягла здоровенного ската — морську лисицю. Полювали наші нові друзі так: виїжджали вдвох на надувному човні. Один з них, озброєний рушницею, лежав на борту, дивлячись крізь маску під воду. Другий повільно гнав човна вздовж берега. Мисливець стріляв, залишаючись у човні, або зсковзував у воду і переслідував здобич вплав. Риби вони забивали не дуже багато, але достатньо, щоб підтримувати в собі і в оточуючих інтерес до самого процесу полювання.
Ми захворіли на «кам'яну хворобу». Почалося з того, що науковий співробітник біостанції, якийсь Степан, попросив у мене маску. Мені дуже не хотілося давати йому свої підводні обладунки, особливо після того, як він обмовився, що збирається іти до бухти Івана Розбійника. Дорога до бухти настільки важка, що легко розбити чи втопити маску і загубити дихальну трубку. Та й взагалі, навіщо йому маска?
Він ніколи не виявляв ні найменшого інтересу до наших спостережень і, поплававши якось протягом п'яти хвилин, добровільно вийшов на берег і повернув мені маску, хоч у всіх інших доводилося відбирати її майже силоміць. Я причіпливо розпитувала його доти, поки він не признався, що маска йому потрібна для збирання каменів під водою.
Зрозуміло, я чула раніше про знамените карадагське каміння — сердоліки, яшми і агат, часто сама знаходила на березі і під водою красиві камінці. Але шукати їх спеціально, проводити всі дні на березі, риючись у гальці, і пролізати в зовсім недоступні бухти в надії знайти там великий сердолік було зовсім не цікаво.