— Вам що, досі бракує їдла? — Він був голодний. Солдати його не зрозуміли.
Перепустка також відсиріла. Патруль вимагав тільки перепустку. Охоронна грамота Собачого Короля їх не цікавила.
Берінг розправив лист, сунув його до кишені куртки і раптом відчув холодну важкість свого пістолета.
Але солдати вимагали тільки перепустку. Волоцюг вони не обшукували.
Вони хоч уявляють собі, звідки приїхала людина, якщо у перепустці в неї значиться Моор? Місце народження: Моор. Вони ж поняття не мають. Він міг би миттю вихопити з-під куртки пістолет і пристрелити обох. А вони й гадки не мають.
— З Моору?
— З Моору, — сказав Берінг.
Той з них, що темніший, кивнув головою, віддав йому перепустку, торкнувся вказівним пальцем своєї каски і повернувся до джипа, антени якого пружно розгойдувались, немов вудки під час лову на муху. А потім колеса вдавили клапті провіант-пакета глибоко у м'який ґрунт.
На негнучких ногах Берінг підійшов до вітрин кінопалацу, де маленький фонтанчик нерівномірними цівками плювався у металеву раковину; там він умив обличчя та шию і втамував нестерпну спрагу, напившись води, на поверхні якої плавало чорне листя. Від гнилої бурди дерло в горлі, щипало очі.
Щипало очі.
Треба повернутися до лазарету. Моррісон. Вчора на прохідній Лілі питала про якогось Моррісона. А вахтер з Ляйса засміявся: мовляв, у дока Моррісона вже не один сліпець прозрів. Він має знайти цього Моррісона.
Дорогою Берінг заблукав. Знов і знов виходив до річки, і весь час сталеві конструкції мосту, яким учора ввечері попереду нього проїхала Лілі, маячили у туманній далині. Що ж це виходить, він за ніч забрів хтозна-куди? Невже й справді його нічліг у затишку під величезним плакатом був аж так далеко від лікарняної палати, де він залишив свого батька? Погасле місто лежало під ранковим сонцем. Електричні гірлянди, що подекуди ще поблимували у кронах дерев і на фасадах будинків, на тлі цього сліпучого світла здавалися тьмяними й безсилими. При цьому вулиці, площі… увесь Бранд усе ще збуджено кипів.
Перемога! Капітуляція! Всюди авта, легкові та вантажні. Всюди люди: дибають, похитуючись, останні з учорашніх гуляк, з кам'яними обличчями крокують на роботу «ранні пташки», поспішають постачальники, водії, лаючись і відчайдушно тиснучи на клаксони, прокладають собі дорогу, але насамперед — солдати. Крокують шеренгами, мчать кудись у відкритих кузовах автомобілів, з повною бойовою викладкою, а то й просто малими компаніями швендяють вулицями — бурхлива жестикуляція, сміх воїнів після виграної битви… Деякі прикріпили до кашкетів та камуфляжних сіток шоломів фотознімки жінок, а на антені однієї з бронемашин маяв прапор, на якому червоною сигнальною фарбою була намальована грибовидна хмара. Хмара Нагої. Як «мовленнєва булька» коміксу, вона обрамлювала коротку, виведену ніби дитячими друкованими літерами вимогу:
Армія хотіла додому. Армія Стелламура, яка десятки років разом із різними союзниками билася на фронтах, що заплутаною мережею перетинали всі паралелі та меридіани, і перемагала, і встановила тут Оранієнбурзький мир, а там — Єрусалимський, Мосульський, Нячанзький або Кванджуський, Денпасарський, Гаванський, Лубанзький, Панамський, Сантьязький та Антанарівський; мир, всюди мир… у Японії ця Армія навіть імператора поставила на коліна і на знак своєї непереможності запалила гриб у небі над Нагоєю. А нині, нині ця Армія хотіла врешті повернутися додому. Take us home.
При всій пекельності бомбового вибуху, відблиск якого можна було бачити на телеекранах у вітрині крамниці чи в кіножурналі «Новини тижня» і навіть на плакатах сендвічменів, що продиралися крізь ранкову юрбу, — для місцевих мешканців і для окупантів Бранду грибовидна хмара Нагої була, схоже, всього-на-всього символом перемоги над останнім ворогом у цій світовій війні. Ну а що ж іще, окрім миру в усьому світі, може прийти по такій війні?
В усякому разі, чоловік у білому, що стояв на парковій лавці у позі проповідника і щось горлав у мегафон натовпу слухачів, що плив повз нього, безупинно звеличував довгоочікуваний вічний мир, адже за мирних часів знову вкриються квітами й травою поля битв, і окупаційні зони, а врешті-решт навіть попіл Японії. Оранієнбург! Єрусалим! Басра! Кванджу! Нячанг! Мосул!.. — назви численних перемир'їв та мирних угод звучали з його мегафона достоту як літанії процесій спокутників серед моорських очеретів. Але вогненний знак Нагої! — викрикував проповідник. Вогненний знак Нагої був світанком миру в усьому світі. Адже якщо нарешті настав час, коли руйнівна сила однієї-єдиної бомби здатна змусити до капітуляції найупертішого ворога, то надалі досить буде самих лише погроз ядерним вогнем, та що там, просто згадки про Нагою, щоб розтиснути будь-який кулак і в зародку придушити будь-яку війну.