Той, кого Моррісон називав Карті, мовчав. Серед пацієнтів деякі почали підсміхатися.
Спантеличений Берінг стояв мов статуя перед чоловічком у формі й не зміг ворухнутися, навіть коли санітар раптом підійшов до нього впритул і швидким, упевненим рухом пальців широко розкрив йому очі, немов перевіряв зіниці в непритомного чи в мерця.
Подув повітря, холодок сліз, що підсихали, — Берінгові стало майже боляче, але не встиг він зібратися з духом і, захищаючись, здійняти руку чи хоча б відвернутися, як Моррісон вже облишив його.
— Моорська жінка правду казала? Ти вирішив осліпнути?.. Тоді ходімо зі мною.
Буденність, з якою цей присадкуватий, кругленький солдат обмацував його і при цьому привселюдно розводився про найінтимніші речі, змусила Берінга почервоніти. Він мовчки стояв серед пацієнтів, тимчасом як вони дивилися на нього всіма очима, які не ховалися під бинтами і не запливли. І все ж навіть у ці хвилини крайнього сум'яття він відчував і дивне полегшення: ніби від самої лишень присутності цього маленького чоловічка не тільки його найпотаємніші страхи, але і взагалі будь-які таємниці стали дрібними й неважливими; він би не здивувався й тоді, коли б Моррісон запитав про похованого серед скель крадія курей чи про сни, що мучили його, коли він лежав у салонах вілли «Флора» поміж сплячих собак.
Цей санітар знав страх сліпоти. Знав і моорську обстановку і про Лілі говорив як про приятельку… Але єдине, чим він цікавився з усією пристрастю, — і в цьому Берінг переконався вранці у великому лазареті, — було людське око.
— Чого чекаєш? Ходімо, — нетерпляче сказав Моррісон і, взявши свого пацієнта за плече, вийшов разом із ним до вузького коридорчика, де поблискували мокрі сліди. Берінг не скинув руки санітара; немов розгублена дитина, він дозволив відвести себе коридором до кімнати, більше схожої на комору: серед багатьох засклених шафок, демонстраційних таблиць, скляних, найрізноманітніших розмірів, моделей очей, серед стелажів з книжками та загадкових інструментів у ній ледь знайшлося місце для столу й двох стільців.
— Сідай.
На столі, за який правила важка скляна пластина, що лежала на ящиках з книжками, громадились стоси журналів та пачки паперів. Дощ тріскуче стукотів в єдине вікно. Поміж стосами паперів виднілася різнокольорова скляна модель людської голови; очні яблука лежали у скляних очницях.
— Не завадило б, — сказав Моррісон, ляснувши по лобі скляну голову, — щоб усе було прозорим. Для чого ж тоді очі. Очі! Розумієш, це єдине в нашому організмі, що дозволяє зробити висновок про таку штуку як свідомість. Заплющ очі — і ти вже виглядаєш як труп, і твій вигляд викликає думки лише про м'ясо, бійню, ваговий товар… Сиди, сиди, мій хлопче. Подивись-но сюди, ні, не на карту, на таблицю, ось сюди… що ти бачиш? Кажи вголос, що бачиш.
Якщо в приймальні та в коридорі Моррісон ставив запитання і, не чекаючи відповіді, продовжував говорити, то тепер, серед цього безладного нагромадження медицинських приладів, муляжів та книжок, він став уважним слухачем, який кивком супроводив кожне слово, прочитане Берінгом на таблиці: рядок за рядком санітар провів свого пацієнта крізь шеренги все менших значків до самого кінця беззмістовного тексту, який слугує лише для перевірки гостроти зору.
Берінг читав. Спершу шпарко, потім усе повільніше. І тимчасом як усе дрібніші літери розпливалися перед очима чи тонули у провалах його погляду, він мимоволі перейшов від читання до розповіді, став описувати затемнені зони поля зору, вдруге після від'їзду з Моору відкрив таємницю свого дірявого світу.
Моррісон кивав. І схоже, що нічому не дивувався. Йому такі світи знайомі. Хай би що описував Берінг — веселково-розпливчасту межу і темну середину очної вади чи викривлення паралельних ліній на білому полі таблиці, — Моррісон кивав, іноді вставляв уточнювальне питання чи доповнював опис симптому, якщо Берінг затинався. Моррісон знав усе.
Ніби загіпнотизований впененістю та рішучістю, з якою цей маленький чоловічок узявся за його таємну хворобу, Берінг виконував усі команди: вперся підборіддям у металеву підставку, притиснув лоба до прохолодного обідка. Дивився у вогняний фокус дзеркальця. Потім у промені щілястої лампи. Не рухався, тільки кліпав, коли Моррісон піпеткою закапав йому в очі анестетик, що розширює зіниці й робить рогівку нечутливою до болючого обстеження.
Кліпання обмило очі наркотичним розчином і затягнуло пеленою, крізь яку Берінг розрізняв уже самі лиш тіні. Зіниці стали величезними, як у мисливця вночі. Він відчував лише тиск, але не сухий холод тридзеркальної лінзи, коли санітар став дивитися у чорні криниці його очей.