Повільно повертаючи назад, він кутиком ока ніби помітив рух в одному з вікон барака, тінь за пеленою дощу. За вкритим плутаними дощовими цівками склом стояв старий. Вояка. Тато. Закутаний у ковдру, стояв біля вікна. І підняв руку. Помахав. У руці в нього була хустина чи якась світла шмата, і він розмахував нею, повільно описуючи широкі дути, немовби стояв біля корабельних поручнів і махав землі, що залишалася позаду й тонула.
Але ні. Ніхто там не стояв. Просто на протязі здіймалася вітрилом штора, рване жалюзі. Вікно було темним і порожнім. Він відвернувся. І знову побіг. Але більше не підстрибував і не тягнувся до невидимих гілок та фруктів — лише мчав, біг геть.
— Ти можеш летіти!
Лілі не привіталася і не спитала ані про минулу ніч, ані про дока Моррісона. Перше, що вона викрикнула, коли Берінг, послухавшись знаку незнайомого солдата за розсувним віконцем, зайшов до прохідної біля воріт лазарету, було:
— Ти можеш летіти!
Лілі сиділа сама серед солдатів. Вона прикрасила себе низками річкових перлів та пір'ям, мов до якогось свята. Кімната вахти була переповнена. Але балакуна з Ляйса не було видно. Від густого запаху мокрого одягу, цигаркового диму, шнапсу й кави в Берінга перехопило дух. Більше десятка солдатів сиділи й стояли довкола письмового столу, на якому вчора сержант штемпелював перепустки. Але тепер документи промоклого цивільного нікого не цікавили. Той, хто жестом велів Берінгу підійти, знову зацікавлено роздивлявся великий, розміром з кулак, кристал і навіть голови не підняв, коли Берінг зупинився перед ним. Солдат просто виконав прохання Лілі. Це Лілі наказала йому підійти. Лілі покликала його.
На столі був розкиданий обмінний товар: до блиску відполірований багнет, погони, поясні пряжки, срібний орел у пікірувальному польоті, ордени — знахідки з верхніх шарів ґрунту на полях давніх битв, але серед них і жучок у краплі бурштину, необроблені смарагди, димчастий кварц, перламутр, копалини з Кам'яного Моря. Тут ішов торг. Знадвору, під в'їзним шлагбаумом, заіржав кінь. В'ючні тварини Лілі з фуражними торбами стояли під дощем. Без вантажу.
— Маєш півгодини, — сказала Лілі. — За півгодини стартує вертоліт, курсом на Моор. Гості з армії до твого Короля. Армія візьме тебе з собою. Можеш летіти або повертатись до Собачого дому пішки, один. Маю тут справи, ще на кілька днів, та й не потрібен ти мені на зворотному шляху…
…він охочий постріляти, — показавши на Берінга, несподівано повідомила вона своєму найближчому сусідові, якомусь блондину. — Валить по всьому, що рухається.
Лілі, виходить, п'яна? Від копняка котрогось із солдатів порожня пляшка покотилася підлогою і з дзенькотом ударилася об кольбу автоматичної гвинтівки, яка стояла попід стіною.
— Він стріляє? — перепитав блондин; на бомбері в нього були чорні капітанські шеврони. — Чим же це?
— Камінням, — відповіла Лілі, без посмішки дивлячись ув очі Берінгові. — У них там з його Королем цілий берег — саме каміння.
Берінг витримав погляд Лілі. Залишки моррісонівського наркотику, що все ще туманили погляд, захистили його від цього погляду.
— Ну то що? — сказала вона. — Летиш чи пішки? Капітан доставить тебе до Моору.
Летіти?
Ні, це був не політ.
Не минуло й години, як вони були вже високо над Брандським аеропортом, високо над першими складками Кам'яного Моря, але відчував Берінг зовсім не захват від першого у своєму житті польоту, а розчарування: ну підняли його вгору, ну сидить він у темній коробці, подірявленій ілюмінаторами, яка смердить нафтою й потом, здригається від надривного гуркоту ротора, який скажено крутиться, — все це мало стосунок до звичайної механіки з її обмеженими можливостями, з її інерцією та оглушливим шумом, але не до справжнього польоту, не до чарів пташиного польоту, які створював один-єдиний звук — свист і шурхіт неба в махових перах.
Затиснутий поміж солдатів у камуфляжі, Берінг сидів у броньованому армійському гелікоптері й думав про птаство моорських очеретів — про берегових ластівок, які з роззявленим дзьобом так стрімко прорізували вечорами стовпи з мошкари, що око було нездатне прослідкувати за їхнім польотом.
Політ. В інший день і за інших обставин він напевно був би в захваті вже від одного вигляду мокрої від дощу, блискучої шеренги бойових літаків на Брандському летовищі — винищувачів-бомбардувальників, обтікачі яких були розмальовані очима хижаків та оскаленими іклами. А перед одним з ангарів — напевно, втричі більшим від критої простріленим гофрованим залізом розвалюхи в долині моорського летовища — він бачив цілу команду гелікоптерів, спокійну зграю темних бойових машин; лопатями роторів, дулами бортової зброї, шпорами й стабілізаторами вони були схожі на величезних комах. Мешканці приозер'я бачили такі, лише коли під час каральної експедиції чи маневрів загін цих похмурих чудовиськ на малій висоті пролітав над очеретами.