Переляканий! Нічого подібного. Ти з ним обережний будь, я тобі кажу. Він навіть на риболовлі носить свій пістолет. І визвіритись може запросто.
Він? Визвіритись? Його ж ковалиха виховувала — на свічках та образках Пречистої Діви. Мало що не купала у свяченій воді.
Будь з ним обережним. Собачий Король його переламав. На свій бік перетягнув. До їдла хтозна-що підмішував.
Ха! Здається, тут хтось злякався. Візьми надішли йому валер'янки та цукрової вати: мовляв, просимо нас вибачити, але «Ворона» ваша напевно трохи високо залетіла. Не інакше як дуже до сонця наблизилася. От і спалахнула. Горіла, як та каністра з бензином. Тож вибачте. І в добрий шлях.
Смійся-смійся. А я тобі кажу: будь обережний з ним. Ти хоча б раз йому в очі дивився?
В очі? Тобі що, робити більше нічого? Особисто я на такого гівнюка дивитись не стану, хай навіть би він виставив цілий ящик кави й тютюну. Я на гівнюків не дивлюся.
Ну-ну. А я от дивився йому в очі й скажу: дивиться він на тебе точно як звір, очі в нього звірині… Вовчі.
Першої ночі після повернення з рівнини Берінг так і не зміг заснути. Від ліжка нестерпно смерділо псиною (за дні його відсутності зграя окупувала кімнату, довелося силою відновлювати старі кордони). Нестерпно тріщав паркет, нестерпна задуха стояла в коридорах вілли «Флора» — увесь цей сплячий будинок був нестерпним для нього, і Берінг вийшов надвір.
Тихо, як звір на полюванні, скрадався він через парк, ішов під чорними канделябрами мамонтових сосен, патрулював уздовж дротяної огорожі, що потонула в заростях диких троянд, плюща та чортополоху, постояв біля потічка, прихилившись до стінки дощатого будиночка з турбіною і слухаючи басовий наспів ротора, потім спустився довгими сходами до закинутого човнового сараю і при першому ж підозрілому шерехові, який він запідозрив у непроникному мороці біля воріт, поквапився назад.
Він би як одержимий кинувся на будь-якого зайду, на будь-якого агресора, ще й з собаками би зчепився за те, кому першому встромити свою зброю — у жир, у м'язи, у плоть ворога. Минулого вечора, коли Амбрас, раз за разом прикладаючись до пляшки, вивчав за кухонним столом креслення каменедробильного агрегата, сам він працював у порожньому гаражі за верстатом: з телескопічної пружини вібраційного решета — він притягнув її з кар'єру — зробив міцний сталевий прут і приварив до цієї ручки кутий сталевий кіготь з радіатора «Ворони». Цей кіготь, розжарений, ще гарячий, він відпиляв від залишків «Ворони», зачистив напилком і довго шліфував, доки не досяг того, що він став гострим як лезо його викидного ножа. Проти моорського палія пістолет йому не потрібен. Оцим от кігтем він виб'є, вирве з кулака запал.
Але коли Берінг, захекавшись, дістався під'їзної дороги, до мамонтових сосен, які чорнішими ночі височіли на тлі беззоряного неба, там уже панувала тиша. Ставок з лататтям, сосни, зарості біля сплячого будинку — все було тихим. Собача зграя також — ані звуку.
Він дозволив декільком собакам піти разом з ним у патрульний обхід. І хоча навіть у темряві добре розрізняв кожного з них, все ж ані команд не шепотів, ні пестливих кличок, як іноді Амбрас. Не заохочував своїх супутників, не потріпував по холці, не хвалив, але й додому не гнав, дозволяв бігти поруч і з кожним кроком усе глибше занурювався у свою глуху ненависть. Док Моррісон обіцяв йому, що діри в погляді проясніють і врешті зникнуть. Отже, він міг обіцяти паліям, що відшукає їх хоч удома, хоч у будь-якій криївці чи схованці. Він поклявся розшукати їх. Сам того не помічаючи, Берінг говорив із самим собою вголос.
Собаки насторожилися: чого він хоче? Не розуміли його бурмотіння. Бігли поруч, щоразу призупиняючись, звісивши язика і часто-часто дихаючи, дивилися на нього, а один з короткошерстих метисів, у жилавих плямистих тілах яких ніби зосередилася сила й лють, нюх, пристрасть до полювання і всі решта якостей зграї, спантеличено загавкав, і в ту ж мить у мороці — близько і далеко-далеко — здійнялися на кілька хвилин гавкіт і виття. Берінг не звернув на це увагу. Був ніби глухий. Він згадував: знову повзли сталевим корпусом «студебекера» зварювальні шви, знову спалахували й гасли вогненні сліди його праці, що перетворила розвалюху у втілену мрію. Залізний прут в кулаці здавався йому ручкою зварювального апарата часів Великого ремонту, він знову варив шви, один за одним, знову обробляв дверцята кувалдою, надаючи їм форму крил стрімкого птаха в пікірувальному польоті, знову виковував дзьоб і кігті ґрат радіатора, десятки, сотні кігтів і втикав їх у глумливі пики Моору, у скроні, у щоки, очі цих оскалених прояв, які промелькнули перед ним у пиловій завірюсі посадки, рвав і шматував усе, чим запам'яталась йому година повернення. В нього був траур за своєю машиною.