Коли він закінчував коло і вдев'яте, вдесяте, водинадцяте крокував повз дерев'яні колони веранди, повз погризених негодою фавнів парадних сходів, він вдаряв прутом по краю порожнього басейну, оточеного танцюючими німфами, вистукував короткі, жорсткі сигнали своєї пильності на проіржавілих фігурних водостоках, дощових жолобах, а то й на замшілій голові фавна. Віконниці музичного салону стояли відчиненими. Якщо Собачий Король лежить без сну у своєму лігві, хай чує, що й Охоронець не спить і жадає схопити його ворогів, побити їх і задушити всяку іскру, щойно вона перескочить з Моору в його королівство, що гине… Нехай Армія на підході й залишатися у приозер'ї більше не можна і всім їм доведеться зникнути, всім — каменярам, солеварам і капканникам, так само як і секретарям і агентам, — він, Берінг, охоронець Собачого Короля, навіть зараз, у мороці, відчуває, як до нього повертається сила зору, і буде обороняти віллу «Флора» від моорських аж до дня й години від'їзду, і використає кожен шанс помститися паліям за загибель «Ворони».
Єдине світло, яке й нині ще поверх набережної та руїн готелів проривалося на висоту вілли «Флора», було спалахами вогнищ біля «Бельвю». Часом долітало й далеке гурчання якогось агрегата, залежно від напрямку вітру то гучніше, то знову тихіше. Але в бінокль Берінг не виявив інших видимих ознак присутності Армії — лише цей неспокійний червоний відблиск у кронах платанів над готельною пральнею. Як численні каральні експедиції до них, так і солдати білявого капітана поставили свої намети під чорними балконами та порожніми вічницями вікон колись найфешенебельнішого з прибережних готелів. Проте цього разу, влаштувавши табір, вони не шукали вбивць і голомозих бандитів. А цього ж разу, чорт забирай, зовсім і не треба ходити для цього в гори, в глушину, досить лише руку простягнути, щоб арештувати паліїв, прямо у них вдома або хоч на площі, — тільки цього разу солдатам було наплювати на ворогів Собачого Короля, хай навіть це і їхні вороги теж.
Коли вертоліт у хмарі пилу знову піднявся у повітря, набрав висоту і, перетворившись на темну точку гудіння, зник понад сніговими полями Кам'яного Моря, ці солдати, немов утомлений загін інженерних військ, почали зміцнювати підручними матеріалами шпунтові балки пароплавного причалу і класти поверх дощок залізні листи — для проїзду техніки. І тимчасом як «Ворона» догорала і дим чорними смугами плив над озером, а капітан і Собачий Король штудіювали в секретаріаті оперативну мапу, прокреслюючи приозер'я червоними хвилястими лініями і колами, прихльобуючи секретарську самогонку, Берінг мовчки чекав біля відчинених дверей і слухав, як ці двоє розмовляли мовою переможців — і навіть сміялися. Зрозумів він тільки те, що Амбраса вогнище біля причалу теж зовсім не цікавило і що він геть не збирався помічати натовп роззяв на плацу, паліїв, своїх ворогів.
«Птах нам більше не потрібен, — сказав Амбрас, — сказав йому, що повернувся з рівнини, щоб захистити цього птаха і весь Собачий дім від вандалізму, і заздрощів, і жадібності Моору. — Птах нам більше не потрібен. Ми поїдемо на тягачах, у бронемашинах, у джипах… Із завтрашнього дня можеш вибирати. Армія вже на підході. Ти повернувся з передовим загоном, розумієш, це просто передовий загін».
Завтра. Армія. Птах нам більше не потрібен. Армія на підході. І прибуде вона не за місяць і не через рік, як всього кілька днів тому говорив сам же Собачий Король. Вона прибуде завтра і заявить свої права на землі, завойовані десятиріччя тому. Тому що тепер, коли останні озброєні вороги згоріли у вогні Нагої або розбіглися, коли вже нема такої сили, яка здатна атакувати Армію мироносця чи хоча б чинити їй опір, — тепер воякам Стелламура потрібні гори, озеро, пагорби, Кам'яне Море, щоб у безперервних маневрах, на штучних полях битв підтримувати свою боєздатність аж до тієї години, коли новий, безіменний ще ворог вирветься з руїн погаслих міст і всього майбутнього.
— Нехай приходять. Хай собі приходять, — бурмотів Берінг, а собаки спантеличено слухали. Нехай приходять, ці мироносці, і переорюють своїми маневрами весь тутешній край до самої зони лісів ба навіть льодовиків. Йому байдуже. І хай моорські, а разом з ними решта мешканців цього триклятого узбережжя, всі ці палії та поріддя паліїв не зможуть більше відрізнити свої поля та вигони від гірських нетрів, а свої останні поламані машини — від випаленого остову, який холодним пам'ятником люті валявся тепер біля причалу.