Моорці нахилялися за листівками і все ж не зважувалися розправити зіжмакані папірці. Не сміли ні протестувати, ні словом обуритися. Ворог тримав їх на прицілі гвинтівок. Учора вони б не побоялися спалити Собачого Короля й побити його камінням. Але сьогодні… Сьогодні цей Король сидів, мов на троні, поруч із білявим капітаном, в оточенні ворожої Армії.
Берінг стояв зовсім близько від солдатів, так близько, що ніби міг учути запах рушничного мастила, і бачив свого хазяїна точно так само як і решта моорців: мовчазний чоловік високо на танку, біля башти, грізний, далекий, неприступний, непереможний. Коли за тобою така могутня сила, жодні охоронці не потрібні. І хай би що крикнув у мікрофон начальник цієї могутньої сили, капітан, хай би що наказав Моору — побудувати табір, вийти на роботи в кар'єр чи просто зникнути, — все буде виконано без нарікань.
30. Пес, півень, наглядач
Епоха меморіальних заходів була позаду. Те, що іменем Стелламура і за наказом білявого капітана відбувалося на Сліпому березі, у дні й тижні після приходу Армії, було вже не ритуалами спокути і не імітацією примусових робіт, як при майорі Елліоті; це була власне робота, справжня: демонтаж конусних і молоткових дробарок, доставка багатотонних кулачкових валів і колодок з марганцевої сталі від кар'єру до пароплавного причалу. Тепер усяка ноша мала свою реальну вагу і справді була ношею, а не просто муляжем, як «гранітні блоки» на стелламурівських заходах часів Елліота; і жодні полкові фотографи не крутилися поруч зі змученими людьми, знімаючи для архівів згорблені спини та сірі, запорошені обличчя… Ніщо не відійшло в минуле, ніщо вже не було просто пам'яттю, все було сьогодні, зараз. Якщо хтось із носіїв валився на коліна біля підніжжя Великого напису, то від виснаження, а не за наказом фотографа чи розпорядника. І якщо котрийсь солевар чи вівчар у неробочі дні починав звільняти свій дім у Моорі чи Гаазі, то порожні кімнати, потріскані стіни, вузли, що купчилися в сінях, нагадували вже не про минуле, не про колишню втечу і не про давні вигнання — тільки про майбутнє. Майбутнє, яке було прощанням з Моором.
Ти… і ти, так, ось ти і ще ти, агов, я тебе маю на увазі, ідіть сюди, і ти теж, нумо, швидко!
Якщо зранку на причалі збиралося недостатньо добровольців, готових переправитися на «Сплячій грекині» до Сліпого берега і зайнятися демонтажними роботами, то селищами гуркотіли дві вантажівки призовної команди, що забирали всіх працездатних чоловіків. Щовечора за наказом капітана біля секретаріату вивішували оголошення: великі яскраві цифри повідомляли, скільки людей завтра повинні вийти на роботи; капітану було байдуже, яким чином селюки наберуть добровольців — жеребом, умовляннями чи погрозами, аби вранці на причалі була необхідна кількість людей. Якщо бракувало хоча б двох, до справи бралася команда, і тоді підрахунків уже не вели, набивали повний кузов, а години запізнення, пов'язані із затримкою, треба було відпрацювати в каменоломні наднормово. Зміна тривала іноді до глибокої ночі. За роботу не платили. Наприкінці цих виснажливих днів у Моорі часто траплялися бійки: дехто намагався уникати каменоломні, тим самим звалюючи свій тягар на інших, от власні сусіди й відловлювали таких і нещадно били.
А роботи на Сліпому березі — непочатий край. Сам демонтаж вузькоколійки чого вартий, адже треба видовбати зі скелястого ґрунту сім гілок, що ведуть від вантажного причалу до семи різних відвалів, як тоді вивертали стрілки й рейки біля моорського роздоріжжя. Тільки цього разу надривалися на розбиранні не татуйовані армійські штрафники. День за днем понтон ходив до Моору з таким вантажем металевих деталей, що при найпростішому маневрі вода перехльостувала через облавок. Усього тиждень минув з початку демонтажу, а велетенська, наростаюча гора металу вже чекала відправки на рівнину: опорні котки, противаги і спускні жолоби з листової сталі, ґратчасті ящики, бурильні агрегати, ланцюги, канатні пилки і навіть гофровані залізні дахи каменедробарки, з якої в минулі роки з шумом сипалися рінь та жорства різноманітних калібрів — матеріал для рівнинних доріг і насипів, — височіли тепер біля причалу монструозною імітацією затонулого в землі залізного саду при кузні.
Дні ставали дедалі холоднішими. Вранці Собачий Король та Охоронець, закутавшись в армійські шинелі, стояли на причалі, поки сержант шикував носіїв у шеренгу і наказував розрахуватися за порядком номерів. Хай би що тепер вимагалося зробити в кар'єрі чи дорогою сюди — солдати завжди були поблизу, гарантуючи, що в межах вогневої досяжності всяка вказівка Собачого Короля буде виконана як наказ. Сам капітан рідко з'являвся на Сліпому березі. Сидів у Моорі, грав із секретарем і деякими агентами Армії в покер, а всіх сільських прохачів, з їхніми клопотаннями про послаблення в роботі та інші пільги, відсилав до Собачого Короля. Проте той був так само глухим до прохань і скарг, як і Армія, замість нього говорив Берінг. Відмовляв у проханнях. Берінг розпоряджався. Берінг погрожував. Під захистом Армії Берінг мстився за спалення «Ворони». І хазяїн давав йому таку змогу. Хазяїн сидів у конторському бараці й писав реєстри.