У ці дні демонтажу й «очистки» будинків та селищ, коли каменоломня поступово перетворювалася на армійське стрільбище, влада на Сліпому березі ніби сама собою помалу перейшла від Собачого Короля до його Охоронця. Адже це він доглядав за каменерізальними пилками, транспортерами, агрегатами і часом ремонтував їх, і знав механізм конусної дробилки не гірше за механізми власних витворів. Тепер він з маніакальною ретельністю слідкував, щоб кожен маховик і кожен шарнір були акуратно зняті, пронумеровані, акуратно завантажені на пором, переправлені через озеро й укладені біля причалу під повіткою з гофрованого заліза. Якщо хтось із вантажників впускав хоча б одну противагу чи просто залізяку, він скаженів. Добровольці почали боятися його. Адже під прикриттям і захистом Армії, так само недосяжний, як і його хазяїн, Берінг з кожним днем, з кожним нападом люті ставав усе більш непередбачуваним у своїх вчинках.
Пес — так називали його тепер між собою добровольці. Пес або Півень, іноді просто Наглядач. І справді, він, як спущений з ланцюга сторожовий пес, гасав від каменедробарки до вантажного причалу й назад, ненастанно понукаючи всіх до роботи і люто молотячи сталевим прутом по відкатних рельсах та іржавих перегородках, і справді був схожим і на півня, коли, зриваючи голос, командував вантажниками на відвалах і при цьому грізно здіймав угору сталевий прут-кіготь.
А потім цей Півень, цей Наглядач, цей Пес раптом на кілька хвилин, ніби скам'янілий, завмирав перед обвітреною гнилою стінкою біля підніжжя Великого напису, або біля причалу, чи під білими від пилу стінами каменедробарки і дивився в порожнечу, ковзав дірявим поглядом по скелях і ущелинах, по сірій воді, зосереджений на сліпих плямах, які піднімалися й опускалися з кожним рухом очей; він ніби вже помічав перші ознаки виконання прогнозу Моррісона: плями дещо посвітлішали. Зробилися прозорими по краях. Світло й справді повертається? Плями зменшуються. Док Моррісон не помилився. Док Моррісон точно має рацію. Гострота зору відновиться.
Але варто було Берінгу вийти із заціпеніння і знову побачити відвали, вантажний причал і добровольців, як тієї ж миті прокидалася й лють. Одного холодного сонячного осіннього дня, коли калюжі в тіні сходів до самого полудня були затягнуті тонкою крижаною кіркою, Берінг відлупив і поранив сталевим прутом непокірного носія, гаазького фурмана, який заявив, що якийсь там шмаркач, скурвий син, вражий прихвостень йому не указ. Берінг так раптово почав бити — по грудях, по голові, по плечах, — що бідолаха навіть руками не встиг прикритися, похитнувся під потужними ударами, упав на коліна і скорився, заливаючись кров'ю, аж поки Амбрас не вискочив з конторського барака й гаркнув:
— Припини!
Вартові солдати, які, сидячи біля вогнища, їли тушонку, схопили гвинтівки і встали — але потім знову всілися на камені, побачивши, що інцидент вичерпано: двоє вантажників допомогли побитому звестись на ноги, а Наглядач за знаком начальника зник разом з ним у бараці.
— Що з нами буде? — запитав того дня Берінг по довгій мовчанці. — Куди ми їдемо?
Він сидів у бараці біля столу і дивився в очі хазяїну. Між ними на вкритій плямами дощатій стільниці лежав кігтистий прут. Амбрас відштовхнув цю зброю, на якій підсихаючу кров бунтівника було вже майже не відрізнити від слідів іржі, спихнув зі столу Берінгові і повторив ті самі слова, якими міг відповісти будь-який із добровольців:
— Ми поїдемо туди, куди скаже Армія.
— До Бранда?
— … і далі. За слідом каменю. Кудись, де ще є камінь, розумієш, камінь, а не гниль, жорства та відвали.
— Коли ж?
— Коли тут упораємося. А тепер іди. Дай хлопцеві бинт і пластир і скажи решті, щоб не перевантажували понтон, як учора. Все, іди.