За слідом каменю. І тільки? Собачий Король нічого більше не знав про плани Армії і про власну долю? Він же мало не кожен день бачився з капітаном. І мав би знати значно більше. Але скільки Берінг не питав, Амбрас відповідав туманними натяками або мовчав, немов це секрет чи йому вже зовсім байдуже, куди його закине це життя. Кудись. Можливо. Ймовірно. Як знати. Дай мені спокій. Забирайся. Іди геть.
Уже двічі Берінг, поборовши відразу, складав фрази мовою Армії і питав капітанського водія, а потім і охоронців у кар'єрі про плани верховного командування, про майбутнє. Але солдати лише знизували плечима і мотали головами чи прикидалися, ніби не розуміють його. Лілі ж, яка могла отримати в Армії все і все розвідати, — Лілі в ті дні не з'являлася. А більше… більше ніхто з Охоронцем, з Наглядачем не розмовляв.
З тих пір, як Берінг один, без Лілі, повернувся з рівнини, у Собачому домі майже весь час не було розмов. Амбрас, змучений болями в плечах, був похмурим, незнайомим, відчуженим, — чи це Охоронець так змінився там, на рівнині, що їм із хазяїном тепер зовсім не було про що говорити?
Вечорами обидва часто сиділи мовчки у великому салоні вілли «Флора»: один — над своїми реєстрами, другий — над кресленнями машин. У ці години вони не говорили навіть із собаками. У каменоломні кожен робив свою справу, а в кінці зміни вони мовчки стояли біля поручнів понтона, мовчки йшли з причалу до Собачого дому, мовчки крокували сосновою алеєю, на якій тепер були лише сліди лап і чобіт. Деколи біля причалу на них чекав капітан у джипі. Але й тоді вони доїжджали тільки до секретаріату, а після обговорення обстановки в Моорі — лише до кованих воріт парку вілли. Капітан боявся собак.
Як і раніше, Берінгу іноді доводилося вичісувати пил з хазяйського волосся і навіть замість Лілі промивати цілющою настоянкою шрами на спині, але ніколи більше між ними не бувало такої довіри, як до поїздки у Бранд. Лілі кудись ділася. Без неї спроби зав'язати бесіду часом обривалися на першій же фразі.
І все-таки Берінг не відчув ані полегшення, ані радості, побачивши того ранку, коли випав перший сніг (і знову розтанув під холодними променями сонця), мула Лілі: він скуб траву на набряклих талою водою прибережних луках коло водолікарні. Вони з Амбрасом саме спускалися стежкою до набережної. Амбрас дивився собі під ноги і, схоже, не помітив мула, що пасся під липами біля будиночку берегового наглядача. Вони мовчки пройшли повз чорні від кіптяви руїни — крита галерея без даху, ряди порожніх вікон, з яких густо росли кущі; проминули на певній відстані метеовежу. Звідти не доносився жоден звук. Лише дог Амбраса на мить завмер, ніби вловивши знайомий запах, але потім став доганяти хазяїна, який ні на секунду не стишив кроку. Берінг стрепенувся. Мул розсідланий, але стриножений. Сумнівів нема: Лілі повернулася. І разом з нею повернулася пам'ять про пір'я, пушинки, що падали, немов сніг, на смертельно пораненого крадія курей, про все ще теплий труп, що, глухо вдаряючись об кам'яні виступи й чорні карнизи, падав усе глибше й глибше в безодню Кам'яного Моря, а головне — повернулася пам'ять про ненависть в очах Лілі, про біль, який відчув він, чоловік, якого вона одного разу обіймала й цілувала, а тоді за волосся рвонула від прицілу до усвідомлення згаслого кохання. Припини, припини, покидьок, припини нарешті!
Проте Лілі жодним словом не згадала ані поїздку до Бранду, ані постріли на карстовому полі, коли ввечері зустрілася в секретаріаті з Собачим Королем і його Охоронцем. Капітан скликав там збори. Лілі сиділа у телевізійній кімнаті разом із цим блондинистим типом та армійськими агентами з приозерних селищ (в тому числі з Айзенау), і настрій в неї був явно не гірший, ніж тоді, серед солдатів на прохідній Великого лазарету. Щоправда, цього разу на столі лежав не обмінний товар, а лише газети, ілюстровані журнали — і гральні карти. Лілі, виходить, не привезла з рівнини нічого, крім газет?
— Виграла! Капітан приносить удачу. — Вона помахала пом'ятим віялом з банкнот назустріч Амбрасові, коли той з догом на ланцюзі й у супроводі Берінга зайшов до голого неопалюваного приміщення, де досі щосереди увесь Моор ввечері витріщався на екран. Телевізор стояв на грубій дерев'яній консолі і зараз був завішений сукном із набитим на ньому портретом Стелламура. — Усе виграла… А ви? Залишилися без «Ворони»? Як справи?
— Втомився я. — Амбрас упав на стілець. — Втомився.
— Кава чи шнапс? Чи те й те? — Лілі присунула до нього тацю, яка задзвеніла пляшками, келишками й чашками.