Проте господар, про чию всюдисущість свідчили ці пташині знаки, лишався невидимим. Тому що зливи, які у різдвяно-новорічні дні насичували вологою узбережжя, а в деяких бухтах обрушували в море кам'яні лавини та сельові потоки, тримали у своєму полоні навіть наймогутнішого патрона, сеньйора Плініу ді Накара, який мусив лишатися в глухому селищі за якусь сотню кілометрів на північ від фазенди.
Пантанську негоду не можна було порівняти з тими літніми грозами, які були знані прибулим з Моору: ці шалені зливи з безперервними спалахами блискавок та гарматним громом напливали часом з низькими хмарами, прикидаючись іноді звичайним дощем, і лише на близькій відстані згущувалися у стіну з води, переламаних гілок, сліпучого світла та листя. Така буря могла бушувати і кілька хвилин, і кілька годин, могла перетворити день на ніч, а ніч — на день. Ґрунтові дороги та яри ставали тоді бездонними скаженими потоками, відкриті доріжки та сходи між терасами й садами фазенди — вируючими чорториями.
Сполучення на гірських дорогах Серри та на багатьох напрямках узбережжя, сказав голос радіодиктора, перерване зсувами, а з динаміків на радіоточці фазенди почувся інший голос, схожий на дикторський: вилаявся, а потім різко й люто засміявся, і Муйра переклала: Так може тривати ще багато днів. Ми застрягли. Це був голос її патрона.
Великий автопоїзд? Із залізом? З Ріо? Зараз про це нема що й думати.
Коли сонце прорвалося крізь хмарні бар'єри, палюче, біле сонце, під яким будь-яка робота ставала важкою і виснажливою, прибережні ліси закурилися сяючими туманними випарами, і водночас здійнявся такий відчайдушний хор цикад, ніби випаровувалася не дощова вода, напоєна ароматом квітів та прілого листя, а сама земля. Потім на іншому кінці бухти зникли з овиду розкидані на кручі будинки та глинобитні хатини Пантану, дзвіниця церкви адвентистів, залізний дах сільського кінотеатру та густо поцяткована плямами вологості будівля-холодильник, де на кризі зберігали рибу і сперму для запліднення найкращих хазяйських корів.
— Цією дорогою? — спитав Берінг, коли в останній день року йому, Амбрасові, Муйрі та одному місцевому робітнику довелося облишити заляпаний грязюкою всюдихід і пішки вирушити до найдальшого з трьох гранітних кар'єрів фазенди «Аурікана». — Сідельні тягачі мусять їхати цією дорогою? Хіба таке можливо?
— Не знаю, — сказав Амбрас.
Кінна дорога, якою і пішки йти можна було лише повільно, була більше схожою не на трасу для важкого транспорту, а на безводне русло гірської річки, повсюдно захаращене валунами та шматками деревини; цей шлях пролягав поміж величезними, висотою з будинок, гранітними блоками, попід склепінням густих, переплутаних між собою деревних крон, вів до широкої котловини, де було нестерпно перебувати через палючу спеку й кусючих мух. Каменяр засміявся.
— Він каже, хазяїн побудує дорогу, — переклала Муйра. — Каже, хазяїн уже багато доріг збудував.
Кар'єр Санта Фе да Педра Дура був розташований у верів'ях долини, де били головні джерела Пантану. З усіх тріщин у скелях, жолобків та ущелин чути було плескіт води, але не шум прибою. Робітник пішов через річку вбрід попереду хазяйських гостей; у воді валялися уламки заваленого мосту — розтріпані острівці, над якими роїлися мухи. На цих острівцях, у заростях меліси, Берінг побачив яскраво розфарбовані статуї… і десятки запалених свічок! Фігури Діви Марії та Христа, з глини та порцеляни, з відбитими головами, зі свічками, встромленими в шию, стояли у траві серед пляшок з горілкою, фруктів, що загнивали, кукурудзи та пшеничних зерен на тарілках, — потворні світильники у траві. Подекуди біля ніг безголової Мадонни лежала фата, напівзотлілий одяг, скривавлені пов'язки.
— Новорічні дари для духів, — сказала Муйра. — Жертвопринесення.
Каменяр перехрестився.
Кар'єр? Нічого в цій кам'яній котловині не нагадувало про відвальні тераси та запилюжену зайнятість Сліпого берега. У цьому кар'єрі не було ані терас, ані відвалів, ані дробарки, один-єдиний неймовірно великий гранітний конус, що підіймався до неба високо над краєм котловини, — Берінг навіть здригнувся, незважаючи на хвилі спеки, що обпалювали обличчя з кожним подихом вітру. Моноліт заріс лишайниками та в'юнкими рослинами, і лише там, де його наче підгризли, в самому низу, біля його підніжжя, де до скелі ліпилася схожа на мереживо бамбукова клітка та перехня-блений дощаний сарай, проступала дивовижна зеле-ність каменю.