Нащо Лілі дивиться на нього?! Нащо впиратися в нього своїми очима? Хай зникне! Але вона лишилася. Мовчазна, випростана, оголена сиділа вона в цьому блискучому шатрі. Він опустив пістолет і відвернувся, відвернувся від неї і від свого хазяїна, не засуваючи штору, вийшов на веранду, на свіже повітря.
Він смертельно втомився. Смертельна втома — таке ж буває? Від несамовитого болю в плечах і дурма-ну-анестезії, який йому час від часу давав ром, Амбрас забув так багато слів. А в потоці нових слів та імен, що пробивалися до затемненої кімнати після полудня з дворів та садів фазенди, навіть його власна мова часом здавалася незрозумілою та чужою. Смертельна втома. Навіть у таборі він ніколи не почувався таким виснаженим, як у ці перші дні нового року.
Йди геть, сказав він Лілі, коли вона одного разу ступила в темряву його кімнати, і стала розповідати про розчищені дороги та звістку з Ріо, і спитала про його болі. Він знав, що вона почала прощатися. Ще кілька днів — і вона буде в Сантусі. Іди вже, я смертельно втомлений.
Але вона поклала свої долоні на його палаючі плечі. І те, що відбулося потім, лиш показало йому, як давно він не належить до живих. Не її губи він відчував на своєму чолі, на щоках, на губах. Не її волосся струменіло в темряві крізь його пальці. А слова, що досягали його свідомості і лишалися невимовними, складалися в одні й ті самі фрази, які наче самі по собі, монотонно й механічно сотні разів повторювалися в ньому цієї ночі, хоча він жодного слова не вимовляв: Я здорова. У мене все добре. Де ти був, мій любий. Не забувай мене.
Чи існує ще цей засипаний глибокими снігами берег озера, де завтрашній день, січнева неділя, називається днем Трьох святих царів? А скрижанілі на скло, дзвінкі моорські очерети, метрові снігові замети над руїнами баракового табору біля каменедробарки — це спогад чи ілюзія?
В бухті Пантану на Трьох царів було так спекотно, що над одним із багатьох островів, які, ніби голови стада на плаву, виднілися в далекій та найдальшій морській синяві, здійнявся стовп диму. Муйра, стоячи з гостями патрона на фазенді поруч з кліткою ягуара, вказала понад іржавими ґратами на дим, що розсіювався над океаном, і сказала: «Сельва горить», а потім кинула чорному амазонському ягуарові шмат м'яса. Під січневим сонцем навіть сире, пріле листя або мертвий чи поламаний бурею чагарник за лічені години ставав нехай і гнилим, але запалом.
Ягуар розгублено і знавісніло метався з боку в бік, наступаючи лапами на тіні ґрат, що косими сходинками падали на долівку його клітки. Увесь у плямах присохлих і відкритих гнійників, він не зважав ані на мух, які його переслідували, ані на м'ясо.
— Короста в нього, — сказала Муйра. — Сеньйор Плініу його пристрелить.
Але гості патрона раптом втратили всяку цікавість до хворої тварини, їхню увагу привертав тонкий, розвіюваний у блакить стовп диму. Як вона сказала? Як називається той острів? І Муйра, заскочена такою різкою зміною фокусу, повторила назву, яка була їй настільки звичною, що переклад її прозвучав як вульгарна лайка: Ілья-ду-Кан. Собачий острів.
34. Пожежа в океані
Січневі пожежі у сельві були в'ялими і блукаючими, грози та зливи знов і знов, іноді протягом цілого дня, відбивали їхні атаки, а вони все одно переховувалися в нетрях, по згарищах, виповзали із засади, ідучи в новий наступ, і врешті, знесилені дощем та непереможною вологістю, гасли поміж зелених сутінків непролазних лісів. Більшою небезпекою, ніж сама ця плутана пожежа, для мисливця чи наглядача, були звірі, що в паніці втікали із зони вогню: отруйні змії, які кусали кожного ворога, що ненароком заступив їм дорогу до спасіння, а на Ілья-ду-Кан ще й ті дикі собаки, яким острів завдячував своїм іменем.
Муйра не могла сказати хазяйським гостям, протягом скількох років Собачий острів був тюрмою, забороненим місцем, яке охоронялося бійцівськими псами. Собаки, як розповідали в Пантану, однаково люто кидалися і на незваних прибульців, і на втікачів. Муйра ще зубрила у школі фазенди vitorias бразильської армії, коли сенат у Сан-Паулу постановив перевести тюрму на континент і там розширити. Чотири ряди кам'яних будівель з ґратами на вікнах, мол та обладнаний пляж знов тоді занурилися в джунглі. В'язні та їхні вартові вже давно були під брязкіт корабельних ланцюгів кудись вивезені, а рибалки все частіше чули на острові собачий гавкіт: декілька бестій, очевидно, лишилися там, покинуті, вигнані чи просто забуті. Хто може то тепер сказати напевно. Факт у тому, що кожне наступне покоління, нащадки тодішніх псів, усе більше дичавіло, боялося людей так само, як і їхня здобич: вони любили бути в тіні, вдень ховалися на узліссі, на берег виходили рідко; рибалки і птахолови, що ночували іноді поміж руїн тюрми, полювали на них з дробовиками, а то й з гарпунами.