Але потім, під тінню скель, яка немов величезна долоня охоплює просторе поле руїн, кожен раптом лишається на самоті. Онімілі, як при першому погляді на щойно відкритий край, прибульці пробираються поміж завалів та решток стін, тут нагинаються за уламком, там — за побитим іржею, врослим у дерево ланцюгом, прориваються крізь хащі, губляться серед диких зарослів, які поглинають покинуті людьми місця не так, як у Моорі — обережно й нерішуче, ні, вони жадібно кидаються на все покинуте, вдираються до будинків крізь вікна й тріщини в стінах, аби по про-гнилих долівках, через обвалені сходи й дахи знову рвонути геть, обплутуючи, здавлюючи, розриваючи і пожираючи все, що є на шляху, доки їх самих не зжирає тлін або бродяча пожежа.
Пожежа. Її запах відчувався всюди. Навіть аромат квітів і важкий запах гнилих балок і колод не глушили його для прибульців. Пожежа зараз така затаєна, як і кожен із них. Але вона тут. Вона десь тут живиться. Чекає. Хоча не видно жодного язика вогню. Жодної цівки диму.
Амбрас подряпав руки об спіраль колючого дроту, густо порослу гібіскусом. Він відчуває запах печей. Мерців. Ці непролазні хащі, певно, є колишнім шику-вальним плацом. На таборовій дорозі, між кам'яних вартових вишок, у бараках — вогонь присутній всюди, але беззвучний та непомітний. Недостатньо гучно викрикнеш на ранковому зборі свій номер — і вже ввечері можеш горіти, звіятись димом, відлетіти в ніч, а в холоді наступного ранку знову повернешся до табору, випадеш попелом, чорним пилом на робітничі колони, що бредуть до кар'єру, смородом проникнеш у їхні ніздрі, у їхні легені, ув очі, вуха та сни.
Де ворота? Де огорожа? Десь тут, поміж двома розваленими бараками, мають бути ворота табору. А ліворуч і праворуч від них — вал і на ньому електрична огорожа. Високо в небо здіймається перед Амбрасом скелясте урвище, обвішане мереживом квітучих ліан, жилавих повітряних коренів, папороті. Дріт протягнуто крізь білі квіти, білі порцелянові ізолятори. Там само і сходи, що ведуть угору, до валу та вартової вишки, звідки щоночі спадають світлові конуси. Хто стає на ці сходи, довший час потім рухається в секторі обстрілу. Сходинка за сходинкою Амбрас піднімається вгору. Він такий змучений. Він уже мусить бути близько від гребеня валу. Притлумлене завісою з ліан, глибоко під ним мерехтливо виблискує море. Зараз, цієї миті, він потрапить у світловий конус. Завмерти, глибоко вдихнути. Я здоровий. У мене все добре. Вже стріляють? Цей постріл, який він чує — по ньому? Страху нема. Адже він шукає свою любов та все, чого йому так довго бракувало, шукає там, де трапляється стільки втраченого. Іде до огорожі.
Дивовижно, яким крихким може стати залізо: голими руками Берінг ламає ґрати, які зробила тоншими іржа, з'їдаючи шар за шаром. Так само й залізні поручні, що ведуть до підвалу, ламаються в нього у кулаці.
Там унизу, між уламків, попід мокрим листям, яке нападало крізь світляні шахти та провали в підлозі, він знаходить залізні засови і стрічки, рештки залізних койок та іржаві згустки невідомого походження, знаходить у стінах камер залізні кільця й запросто висмикує їх із муру. Дерев'яне руків'я багнета на брудній підлозі із кам'яних плит — просто жменька гнилі поряд із проржавілим лезом.
Цьому залізному саду не зарадять ані напилок, ані масляна ванна, ані вогонь. А пожежа, чий запах проривається і в цей підвал, не стосується яскраво-червоного ковальського жару, який розпалюється від одного подуву міхів. Тихо тут. Так тихо, як у підземеллі форту на Крижаному перевалі, і, як тоді, Берінг чує дзвін власної крові у голові. Але під цим дзвоном є щось іще, тихий, монотонний шерех. Це дощ. Берінг схоплюється: як довго він тиняється цими підземними казематами?
По крутій купі уламків Берінг вибирається нагору, в рослинну гущавину, і бачить довгі, вузькі дощові смуги, що набігають з океану, на поверхні якого тиснуть одна на одну тіні хмар та сонячні відблиски, неспокійні, іскристі острівці світла.
Дощ? Тепер скаженіє Лілі. Куди її занесло? Що тут таке? Моорський курорт? Вона стоїть поміж тюремних руїн, під дощем, у руїнах курорту, між уламків «Бельвю». Хоче потрапити до Сантуса, а стоїть посеред Моору! Прибережні дороги давно розчищені, але вона стоїть у Моорі, у просякнутих вологою хащах, що смердять холодним попелом. Де всі решта? Вона має забиратися звідси. Назад. І автопоїзда з Ріо чекати не стане. Прощання і так вже триває не один день. Кожного ранку, казала Муйра, ходить автобус на Сантус. Кожного ранку.