На яскравій зелені бухти колишеться чужий човен. Рибалки з Пантану. Гарпунники. Муйра стоїть у воді, однією рукою тримаючись за облавок, а іншою бере дві зв'язані між собою рибини, і коли бачить Лілі, що прямує до неї, сміючись, піднімає їх вгору.
— Я купила рибу! Гаропів.
— Я хочу повернутися, — говорить Лілі. — Ви пливете до Пантану? Візьмете мене з собою? — намагається вона спитати рибалок новою для себе мовою, але Муйра мусить їй допомагати в цьому. Рибалки вже простягають руки назустріч незнайомці, яка гостює в патрона, але їй треба ще раз на берег. До шлюпки «Цариці моря», за рюкзаком. І, рвучко крокуючи назад до рибальського човна, вона риється в цьому армійському рюкзаку в пошуках якогось подарунку. Найкраще з того, що вона знаходить, — це плащ-дощовик із запасів американської армії, простора накидка з каптуром, камуфляж морської піхоти. Цю пелерину Лілі носила на багатьох своїх шляхах крізь Кам'яне Море. Під нею завжди було сухо й тепло.
Один із рибалок плескає в долоні: цей плащ йому також сподобався. Але Лілі обіймає Муйру, накидає дощовик на її плечі, одягає на голову каптур, як дитині, аби та не змокла. Потім жестом указує на берег, на руїни, де зникли Собачий Король та Охоронець, і говорить:
— Я більше не можу лишатися тут. Скажи їм, що я більше не можу лишатися. Скажи їм, що я поїхала до Сантуса.
Муйра стоїть, і низ плаща танцює на легких хвильках вгору-вниз. Вона розмахує блискучими рибинами вслід човну, який стає все меншим і меншим. Сантус. Колись вона теж поїде туди, але не для того, щоб закінчити мандрівку, а щоб почати найбільшу подорож у своєму житті: з гавані Сантуса до Сальвадору, Форталези та Сан-Луїсу, до Велену та Манаусу, все далі й далі.
Муйра іде крізь дощ по теплому піску, до самої межі пляжу — бар'єра з гладко відшліфованих скель, де вибігає назустріч океану прісний потічок. Там, попід повітряними коренями та паростками, вона сідає навпочіпки біля води, яка прохолодніша за океан, і патрає рибу, зчищаючи ножем луску, перламутрову, велику як монети, промиває її порожнє черево — і тут гуркіт удару, який б'є її зі спини, рве нову накидку, шкіру, серце. Вона сиділа, нахилившись вперед, і тепер падає ниць у воду. Нічого ніби не відбулося. Але, намагаючись підвестися, вона бачить, як з її грудей струменить кров, тече прямо на одну з рибин. Ні, цього вона вже не бачить. Залита кров'ю рибина якийсь час лежить у піщаному руслі потічка, а далі вода, запруджена мертвою жінкою, перехльостує через труп, підхоплює рибину і відносить назад у море.
Муйра. Берінг хоче покликати її. Пляж безлюдний. У руїнах — жодного знаку чи звуку. Кричати доведеться гучно, перекриваючи шум дощу, а тоді Собачий Король і Лілі також почують, що він шукає бразилійку. Цього він не хоче.
Муйра спокійно покинула під дощем шлюпку з усім спорядженням, гамаки, мотузку, гвинтівку. А в них же є брезент. Муйра теж заблукала поміж руїн, як інші? Ні, Лілі вже повернулася. Ось вона сидить коло потічка у своєму армійському плащі. Камуфляжні плями роблять її майже непомітною під навислими гілками. Вона повертається до нього спиною, набирає воду. Або шукає камені? В Пантану Муйра вже показувала йому шукачів, що намивали золото в гирлі річки. Але якщо він зараз крикне в бік руїн ім'я Муйри, Лілі перша почує його і озирнеться. Вона завжди там, де має бути Муйра. Чому вона не поїхала, їй давно треба бути в Сантусі. Навіщо вона чекає автопоїзда із залізом — це ж вантажівки! — коли цілком досить одного-єдиного місця в рейсовому автобусі. Їй давно час зникнути.
Притулившись до облавку шлюпки, Берінг сидить на піску, чекає на Муйру. Цей карабін — цікаво, важчий чи легший за ту гвинтівку, яку Лілі швиргонула до прірви? Він зважує карабін у руках, оцінює відстань до сидячої фігурки. Метрів п'ятдесят? Тут менше. Не те що б він цілиться в цю закамуфльовану постать. Просто, дивлячись крізь приціл, оцінює відстань. Бачить, як танцюють у перехресті плями камуфляжу. Плями. Там, де Лілі, завжди є плями. Камуфляжні плями, сліпі плями — завжди щось таке, що нагадує про Моор і про те, що він там пережив. П'ятдесят метрів. Він ніколи не зможе вистрілити в людину, яка є настільки беззахисною. Хоча… Там нагорі, серед карстів, це виявилося дуже легким. І там теж була вона, вона рвонула його за волосся. Ні, він не цілиться в Лілі. Він лише розглядає ці кляті плями крізь приціл. А що карабін в його руках раптом смикається вгору, так-так, реально б'є його в обличчя… і що цей гуркіт, що одного разу його оглушив і глушить знов і знов, відлунює в руїнах, відбивається від стіни скель… усе це його не стосується. Він тут ні при чому. Він не натискав на гачок. Карабін сам ударив його, розбив йому лоб. І кидати цю зброю не треба. Вона сама вискакує з рук. А Берінг нічого такого не робив.