Димний султан. Тепер Амбрас нарешті бачить вогонь, що так довго палав потайки. Він озирнувся на переслідувача, який доганяє його на крутому шляху до гребеня валу: а, це один із тих, що в каменоломні луплять сталевими прутами. Та йому тепер більше не страшно. Але у безодні, що розверзлася за переслідувачем, у глибині, сірий та невиразний, видніється табір — і вогонь поміж бараками. Язики полум'я повільно та невідворотно повзуть до плацу. Як довго вогонь горів приховано, у пічках за лікарняним бараком. Тепер він на свободі. Його переслідувач не бачить вогню. Бачить тільки його. Кричить на нього. Тримає в руках мотузку. Хоче повернути його до табору? Хоче ще раз його зв'язати і підвісити на «гойдалку», щоб усі ще раз подивилися, як він теліпається?
І от переслідувач його наздогнав. Дивно, він не вдарив. Не стріляє. Не зв'язує. Підходить близько-близько — Амбрас відчуває його подих на своєму обличчі — і дарує йому мотузку. А потім іде далі, проходить повз. Залишає його позаду. Залишає йому свободу дій, життя.
І Амбрас нарешті стоїть поруч з огорожею, поряд з колючим дротом, біля білої порцеляни високовольтних ізоляторів. І робить крок вперед, і все ж не відчуває удару, не відчуває болю. Як і зливи іскор не бачить. Він просто робить крок у порожнечу.
Яким легким стає все в порожнечі. Дивовижно легким. Палаючі плечі, руки — вони знову такі легкі, що він нарешті може підвести їх угору, високо над головою. І поки мотузка, трос, шнур виписує у повітрі кільця, петлі, спіралі, все, що пригнічувало його й мучило, втрачає тепер вагомість. Стіна скель пропливає повз нього. А потім, звільнений від усіх блоків та каменів, увесь світ стає легшим і легшим, починає здійматися у височінь, м'яко тягне канат з його рук і відлітає геть, разом із хмарами диму.