Лише через кілька місяців Берінг усвідомить, що після першого ж удару, який упав на його голову за якусь мить, коли він нахилився над цим собакою, він думав лише про один порятунок — захований у старій кам'яній трубі кузні сріблясто-чорний армійський пістолет його батька. Того року, коли Берінг успадкував садибу, старий виміняв зброю в якогось дезертира за сушені яблука, одяг і копчене м'ясо, а потім загорнув заборонений для всього цивільного населення скарб — навіть зберігання каралося смертю! — у промаслену ганчірку і підвісив у димоході.
Усі ці роки Берінг не тільки знав про батьків секрет, але й регулярно діставав пістолет з полотняного згортка, розбирав! знову збирав і опанував це диво механіки не гірше ніж значно грубше ковальське приладдя, про що батько, втім, дізнався тільки тієї квітневої ночі. Вичищена і заряджена, зброя висіла собі в димоході.
Хоча шлях його втечі з вічевого майдану назад до кузні склав декілька сотень метрів, у темряві, дорогою, всіяною вибоїнами, але в пам'яті весь цей шлях пригадувався Берінгу як один стрибок із беззахисності до озброєної всемогутності.
Зарослий травою майдан стрімко летить під ним, пастки вибоїн він перестрибує із упевненістю тварини, яка тікає. Але біжить він не до кузні, укриття, нори, тільки за зброєю.
Коли Берінг підбігає до двору, до сходів на горище, він уже чує скрип і тупіт по дошках важких чобіт переслідувачів. Далі! Вгору східцями! Зрештою він починає задихатись, давлячись повітрям, перед очима стрибають різнокольорові кола — і от нарешті він біля залізних дверцят димоходу, різким ударом збиває засувку, зриває зі шнурка полотняний згорток. За мить промаслена ганчірка летить у темряву.
Тепер він стискає в руці пістолет. Який він дивовижно легкий цієї миті, як пір'їнка. У таємних забавах з його механікою він був важким у кулаці, як молот.
За чотири, за три кроки від нього, впритул біля себе він нарешті на власні очі бачить переслідувача, освітленого своїм похідним ліхтарем: той регоче. Наздогнав здобич і відчуває за спиною чисельну перевагу своїх дружків, з тріумфальним воланням змахує ланцюгом, що свистить у повітрі, — як раптом його голос зникає у нечуваному громі.
Перший постріл підкидає Берінгову руку вгору, ніби ланцюг — він із брязкотом зникає у темряві — і справді уразив його. Гуркіт мало не рве барабанні перетинки, угвинчується в мозок, завдає болю, як жоден інший звук дотепер. Блискавка дулового полум'я гасне, погасла цілу вічність тому, а він усе ще бачить перед собою освітлене спалахом обличчя ворога — розверстий рот, невимовний подив.
Коли це обличчя меркне і також загрожує згаснути, Берінг зовсім не бажає, щоб воно втекло в темряву — і вдруге тисне на гачок. Лише тепер зброя раптом набирає колишньої ваги. Рука опускається. Здригаючись, він стоїть посеред ночі.
Дивно, що тепер у голові б'ється одна-єдина фраза, знов і знов лише ця фраза, яка стрімко обплутує його, яку він шепоче, викрикує, волає вниз, углиб, де щось тупотить геть, щось тікає, щось зникає… Поки життя просто-напросто йде собі своїм ходом, тут шурхотить, там зчиняє гуркіт, ще десь снує майже нечутно, а він лише кричить як дурний невідомо кому: Ось воно як, ось воно виходить як, ось як воно… — і не може зупинитись.
Потім, невідомо в який саме момент, він бачить матір, яка піднімається сходами з лампою, що чадить; чує батька, який хапає його за плече й надсадно кричить. Він не розуміє, про що його питають. Потім ніби щось рветься всередині і виливається геть, він більше не може стримати тілесну вологу: гарячий струмінь тече по ногах, сльози збігають обличчям, сорочка наскрізь промокла від поту; вся волога до краплі струменить з нього і випаровується у повітрі, яке пахне холодною смолою і стало зовсім крижаним. Але сам він палає жаром мов у лихоманці і стоїть, обіпершись об димохід. І говорить. Просить води.
Він дозволяє відвести себе униз, на кухню, починає відповідати на запитання, сам не знаючи, що саме говорить. П'є і вибльовує воду. П'є ще і ще, і знову вода витікає геть перш ніж він встигає її проковтнути.
Як тільки засірів ранок, старі та нащадок уперше за багато років разом сидять на кухні. Батькова голова звісилась на плече, щелепа відвисла; довга нитка слини повзе з кутика вуст на груди, коли він судомно похропує. Мати обплела руки чотками і спить із напівзаплющеними очима. Піч холодна. Берінг сидить біля вікна, втупившись у залізний сад навпроти, і кожен удар його пульсу озивається в ньому колючим болем, ніби кров у його серці й жилах кристалізувалась і стала дрібним піском, схожим на скло.