Довгі роки вілла «Флора» залишалася безлюдним місцем. Її господар, готельєр на прізвище Ґольдфарб, володів свого часу готелем «Бельвю» і прилеглими до нього пляжами та купальнями, де було влаштовано щось на зразок санаторію, який вічно балансував на межі банкрутства, і одного разу туди навідалися уповноважені державної таємної поліції, заштовхали його разом із жінкою та глухонімою дочкою до автомобіля без знаків розрізнення і вивезли у невідомому напрямку. У Моорі тоді казали: до табору, в Польщу, або ще: який там табір, яка там Польща, завезли до найближчого лісу та й по всьому.
Їхня кухарка, дочка теслі з гірської долини неподалік від Ляйса, згадувала на повоєнному допиті в майора Елліота, як господарі колінкували на підлозі салону, у повному спантеличенні складали до валізи зимовий одяг, потім знову все розпакували, а врешті дістали з величезної валізи і склали до двох сумок всього-на-всього плюшеву жирафу і шерстяні дитячі речі, тому що уповноважені наказали взяти з собою мінімум багажу; особливо ж їй запам'яталося, що один з цих уповноважених, той, що був без пальта, курив цигарки у хазяйському кабінеті — у кабінеті милостивого пана Ґольдфарба! — де до цієї години взагалі ніколи не курили.
Так чи інакше, від господарів жодної звістки не було — ані з Польщі, ані з будь-якого іншого табору, — назад вони також не повернулись, ані під час війни, ані в роки Оранієнбурзького миру.
«Бельвю», так само як і «Ґранд-готель», був під ту пору будинком відпочинку або притулком смерті для поранених фронтових офіцерів, а вілла «Флора» — літньою резиденцією якогось партфункціонера, ну а потім Моор захопила російська піхота, бійці якої і знайшли цього функціонера з простріленою головою перед дзеркалом у гардеробній; він так мертвою хваткою стис пістолет у своєму кулаці, що той так і не випав з його пальців, коли солдати загорнули труп у закривавлений килим і разом з дубовим вінком і якимось хромованим бюстом викинули з вікна.
Але й переможці пробули на цій віллі недовго. Після відходу цілої низки різноманітних окупаційних частин тут іноді ночували біженці із розбомблених міст, потім вигнанці з Моравії та Бесарабії і, нарешті, волоцюги — аж поки майор Елліот не зачинив спустошену віллу і не дав розпорядження охороняти її, доки не буде встановлено долю її зниклого власника.
Саме тоді моорський коваль за наказом Елліота навісив на зламані ворота ланцюги та замки; вибиті вікна забили дошками, а парк оточили колючим дротом. Далі майор наказав випустити в садибі на волю двох псів, здоровенних ірландських вівчарок, подарованих йому як талісман союзниками — одним із шотландських хайлендських полків. Кобелі зжирали геть-чисто все, що жбурляли їм через дротяну огорожу військові патрулі, кидалися на кожного незваного гостя і навіть намагалися вихоплювати карпів з води паркового ставочка, вкритого лататтям. Коли до їхніх володінь час від часу доносився через озеро гуркіт вибухів з каменоломні, вони нашорошено завмирали, спершись передніми лапами на поручні дерев'яних веранд, готові до стрибка, злючі, і вили на Сліпий берег, що лежав навпроти. Вілла «Флора» стала неприступною.
У глушині ті часи звалися собачими роками: м’ясо, мило і решта речей першої необхідності були й лишалися дефіцитними, адже мирний план Стелламура навіть від найбіднішої спільноти вимагав самозабезпечення. У кого нивка або сад приносили врожай, тим було що їсти, а деколи вистачало й на те, щоб виміняти на чорному ринку курку на цигарки і картопляний шнапс на батарейки. Тому в ці роки не тільки в руїнах міст, але і в багатьох селянських дворах навіть собака був зайвим ротом.
Собак проганяли з дворів, кидали напризволяще, або вони самі з голоду тікали, збиваючись у лісах та гірських долинах до лютих зграй, які нападали навіть на «червону» дичину, а бувало й викопували кістки з поховань жертв війни. Коли голод примушував їх виходити з хащів до казарм, Елліот дозволяв своїм солдатам влаштовувати на них полювання й десятками відстрілювати, але не допускав жодних розправ з боку місцевих, які не мали вогнепальної зброї, а сильця, петлі та капкани були забороненими. Адже полювання, зокрема полювання на собак, було справою Армії. І Армія поблажливо ставилась до того, що деякі зі здичавілих псів знаходили лаз у дротяній огорожі вілли «Флора» і або знаходили там притулок, підкорившись ірландським бестіям, або гинули від їхніх зубів. Таким чином у парку вілли поступово зібралася непереможна зграя, яка час від часу робила набіги на села, знову ховаючись потім за огорожею, аж поки одного дощового літа до Собачого дому не прибув новий господар.