Коваль немов одержимий рився у брухті, шукаючи будь-які деталі, які виглядали корисними для його задуму, витягуючи знов на світло те, що давно було поглинуте заростями та мохом, очищав цю сировину від лишайників та іржі і клав залізяччя до масляної ванни.
Коли його руки зникали в чорній як смола рідині і деталі знов можна було тільки відчувати, але не бачити, він часом якусь хвилину пильно дивився на обрубки своїх передпліч, і йому здавалося, що зниклі руки ніколи не тримали пістолет. Невидимий вказівний палець ковзав завитками різьби, доки не намацував зазубня — і тієї ж миті він пробуджувався зі своїх мрій і відчував раптом знову поштовх віддачі і чув відлуння пострілів тієї ночі як болючий дзвін глибоко в голові. Але робота над машиною Собачого Короля приглушувала цей звук і часом давала йому забути, що десь там між скель, в очереті чи в старій, лабіринтній системі бункерів Кам'яного Моря, лежить мрець, його жертва.
Амбрас нічого не питав. Єдиний мешканець Моору, який після від'їзду майора Елліота володів усіма повноваженнями, щоб арештувати власника зброї та вбивцю, засудити його за законами воєнного часу або видати Армії, не цікавився ані вчинками Берінга, ані його мріями. Амбрас щоранку підіймався до кузні і стоячи випивав там дві чашки кави з цикорію, яку Берінг готував у заварнику над горнилом. Потім Собачий Король ходив довкола розвалюхи під повіткою і слухав пояснення коваля або стояв у дворі, широко розставивши ноги, і придивлявся до ескізів конструкції, які Берінг креслив кочергою в болоті або пилюці.
Іноді ці креслення спантеличували Амбраса, але одне він зрозумів з першого погляду: «студебекер», спадок майора Елліота, у всій колишній пишноті вже не відновити. Проте цей коваль використовував кожну вм'ятину та кожну тріщину в залізі, щоб одержати нову форму. Цей коваль був винахідливішим, а головне — наполегливішим за армійських механіків, які в минулі роки без особливого завзяття ремонтували машину чи робили їй профілактику. (І якби підписаний майором Елліотом наказ не змушував їх виконувати цю службу, «студебекер» давно б стояв на звалищі металобрухту за казармами.)
І досі, з листом про право власності та засмальцьованим наказом Елліота в бардачку, Амбрас двічі-тричі на рік вирушав на рівнину: багато кілометрів жорствяними дорогами, через розтріскані мости та віадуки, очікування протягом годин перед контрольними пунктами та зональними кордонами, потім довгі дні байдикування біля майстерень на якомусь казарменому плацу, ночі у приміщеннях для рядового складу або у спальнику між списаними танками та броньовиками, — і все це тільки для того, щоб домогтися від якогось знудьгованого сержанта гарантованої Елліотом профілактики… І після всього раптом з'ясовується, що цей моорський коваль дивовижно добре знається на моторах! Уже після других відвідин кузні Амбрас був настільки задоволений просуванням ремонту, що залишив там дві бляшанки з м'ясною тушонкою і баночку арахісового масла — делікатеси, які дещо примирили навіть Берінгового батька і на цілий день перервали його лайку.
Ясна річ, ніщо з того, що було знайдено в залізному саду, у тому вигляді для «студебекера» не годилося. Звісно, коваль мусив точно так само випрямляти кувалдою, гнути і заварювати деформовані, порвані та пом'яті деталі корпуса, як і старі залізяки із саду, мусив різати і зшивати уламки, щоб надати їм схожої форми й зібрати з них щось нове. Але навіщо він роками накопичував цей мотлох, навіщо стояв у хмарах іскор і терпів пронизливий звук ударів власного молота, якщо не заради підготовки до цієї роботи, до найбільшого в його дотеперішньому житті завдання з механіки? «Добре. Згоден. Роби як знаєш…» — так Амбрас відповідав на будь-яку його пропозицію, а технічні пояснення давно перестав слухати. «Гаразд. Тачка має бути знову на ходу, не більше того, зрозумів? їздити».
Це ж треба — так говорити про автомобіль. Не розуміючи, що тільки від рук механіка залежить, чи залишиться цей транспорт звичайною машиною чи перетвориться на катапульту, яка навіть інваліда зможе закинути у стрімкий світ нелюдських швидкостей… світ, де порослі маком поля ставали червоно-смугастими потоками, пагорби — рухомими дюнами, вулички Моору — шурхотливими стінами, а обрій — вібруючою межею, яка летить назустріч водієві та зникає під ним.
Берінг надто багато годин відходив моорськими жорствяними шляхами і надто багато вантажів перевіз на фірах, запряжених волами та кіньми, щоби в автомобілі бачити передусім велике полегшення, а у швидкості — певну аналогію з життям птахів. Але на чому він міг себе випробувати дотепер? На тихохідних тягачах, на моторах циркулярних пилок та соломопресів, а у виняткових випадках — на несправному джипі чи фургоні, водій якого на знак вдячності за допомогу дозволяв йому сісти за кермо і намотати два п'янкі кола. На уламках і моторах тих двох лімузинів, що гнили під грушами його саду, він всього-на-всього вивчав таємниці механіки, як археолог вивчає поліспасти забутих часів; такі розвалюхи можна було тільки розібрати по гвинтику, але жодна майстерність не привела б їх до руху.