І ось тепер цей «студебекер». Шикарний потужний легковик! У його двигуні вже після першого дня ремонту знову забилося не лише стакато всілякої механічної рухливості, але й ритм самих мандрів — сигнал зі світу, який після спуску на воду «Сплячої грекині» здавався знову досяжним і для Моору.
«Добре. Гаразд. Роби як знаєш…»
Свободою, наданою йому Амбрасом, Берінг скористався так цілеспрямовано, ніби протягом довгого очікування свого шансу відпрацював кожен прийом. Він розрізав і зварював задні спойлери, витягував їх у довжину, доки вони стали виглядати як хвостові пера! Він узяв карбюратори, які роками лежали напоготові на полицях його арсеналу залізяччя, і підключив по одному до кожної пари циліндрів «студебекера» в його розширеному до величезних розмірів моторному відсікові. Циліндри він розсвердлив і відшліфував їхні голівки; випрямив та скоротив вигин всмоктувальних трубок і відполірував їхні шорсткі внутрішні поверхні, підвищивши таким чином швидкість витікання паливної суміші, — він загалом підвищив швидкість і потужність лімузина, а потім обробляв дверцята кувалдою та газорізальником, доки не надав їм форми щільно притиснутих крил птаха, що стрімко летить униз; довгий капот, тепер загострений, став схожим на воронячий дзьоб. Решітку радіатора він викував у вигляді двох хижих пазуристих лап.
Хай би якою химерною була ця метаморфоза, хай би як часто точили ляси про неї у таверні біля пароплавного причалу або на облавку «Сплячої грекині» під час рейсів до каменоломні, щодня, знов і знов, — Собачому Королю ані дзьоб, ані пазурі, схоже, не заважали.
Ворона? Тачка немов із «павільйону жахів»? — Коли один із каменярів одного ранку наважився заговорити про дивну роботу коваля і між іншим згадав непоштиві порівняння з пивниці, Амбрас тільки розгублено посміявся. Ворона, галка чи курка — його влаштовував будь-який птах. Адже в тому дощеві з іскор, в якому молодий коваль виковував з руїни нове авто, набувала нового вигляду і спадщина майора Елліота: зношений, прив'язаний до армійських майстерень лімузин зараз нарешті ставав його машиною; успадкований пересувний знак влади Елліота — беззаперечним знаком його волі, а нове, відполіроване до блиску чорно-сіре лакування — дзеркалом його сили.
Коли рано-вранці на сьомому тижні Великого ремонту бригада косарів скошувала на схилах попід кузнею перші кормові трави, один з них раптом завмер і з вигуком здивування вказав нагору: без жодного звуку, у сліпучих сонячних відблисках на вітровому склі, хромі та лакуванні, з воріт викотилась «Ворона».
Перш ніж останній косар встиг підвести очі від скошеної трави до цього сяючого видовища, стартонув мотор — з ревом і гуркотом, дещо подібним на шум машин, які бригада чула до цього моменту. Авто з'їхало схилом метрів на двадцять-тридцять униз і зупинилося у швидко танучих хмарах вихлопних газів та пилу. Рик змінився розміреним громом, який приваблював до вікон усе більше спостерігачів. Усі дивилися нагору, на кузню.
А там, немов отямившись від першого переляку, з чорної порожнечі воріт з гавкотом вискочили четверо псів. Неквапливо, помахуючи у правій руці, ніби батогом, сталевими ланцюгами повідків, прямував за ними їхній господар. Собаки оточили машину, намагаючись гризонути нові чорні шини, доки Амбрас не наблизився і, відчинивши задні дверцята, не пустив їх до середини.
Аж тепер водій, Берінг, зняв руки з керма і хотів було вийти з авта, поступитися місцем хазяїну. Проте Амбрас заблокував прочинені дверцята своєю обмотаною ланцюгами рукою, а другою взяв його за плече і втиснув назад у водійське сидіння:
— Місце!
Собаки слідкували за кожним рухом Амбраса, немов пов'язані з ним невидимими нитками, а він раз і другий обійшов блискучу машину, відчинив дверцята, всівся на місце пасажира біля водія, звичним жестом рвонув дверцята на себе, аж вони, ходячи тепер значно легше, лунко брязнули замком, і поплескав коваля по руці: