Берінг міг роздивитись у бінокль повільно маневруючий пароплав досить близько, щоб помітити — палуби аж чорні від пасажирів. Під рваним шлейфом диму «Грекиня» наближалась до моорського причалу, вп'яте чи вшосте за цей день. Наплив концертної публіки почався зразу після обіду і продовжувався надалі в ритмі швартувань пароплава, що привозив ще один натовп, який прямував до старого летовища.
Чотири джипи, бронетранспортер, бронеавтомобіль і чотири армійські вантажівки з апаратурою гастрольної групи й генератором прибули туди ще напередодні ввечері. Озброєна супровідна чота мала клопіт з тим, щоб стримувати роззяв, не підпускаючи їх до вогнищ і наметів музикантів. У своєму завзятті діти Моору погрожували взяти табір штурмом. Вони насідали на машини, тарабанили кулаками по радіаторах та бортах, горланячи фрагменти тих пісень, які вони хотіли і неодмінно мусили почути завтра на концерті.
— Довелося накинути гак, — сказала Лілі й зістрибнула з мула. — Військовий патруль перекрив набережну. Обшукують сумки, перевіряють документи, блимають людям в обличчя фотоспалахами. Не варто нам їхати до ангара на нашій пташці. Біля шлагбаума на дорозі до аеродрому п'яниці б'ються вже зараз, а не нападають тільки тому, що там дуже тісна юрба.
Амбрасові колотнеча й тиснява на крутій жорствяній дорозі до летовища була знайомою так само добре, як і будь-яка інша перепона на шляху до ангара. Два роки тому, коли був концерт, під старим шлагбаумом вишикувалась ціла банда голомозих з ланцюгами, кастетами й сокирами і спробувала збирати з тих, хто проходив, музичну дань. Бандити швидко вступили в бій з військовою поліцією, результатом якого стали троє поранених і один труп, що лежав посеред осипу… Амбрас знав усе про перебіг концерту, кількість глядачів, порушень, нещасних випадків, бійок чи пожеж. Відтоді, як в ангарі почали проводити ці концерти, він слідкував за ними як холоднокровний обсерватор, адже Армія вимагала звіту про захід, складеного моорським секретарем і завіреного підписом керівника каменоломні.
Зараз він забрав з рук Берінга бінокль і ковзнув поглядом по набережній.
— Ми пішки не підемо. Ми поїдемо. — Він свиснув, кличучи попелясто-сірого дога. — Заводь.
Коли Берінг запустив мотор «Ворони», мул, який щипав траву біля ставка з водяними ліліями, перелякано смикнувся вбік. На прохолодному, сухому кермі Берінг відчув, як сильно спітніли долоні. Лілі сиділа поруч із ним, на передньому сидінні. Вперше з того часу як розплутувала вузол на його шкіряному фартусі, була вона так близько від нього. Амбрас сів позаду біля дога, який, тільки-но машина рушила, поклав свою морду йому на коліна.
На старій, зазвичай малолюдній дорозі, яка бігла уздовж скелястих урвищ високо над озером і вела в долину з летовищем, під цю годину також панував ґвалт; з усіх куточків озерного краю стікалася до ангара публіка. Вже через кілька кілометрів «Ворона» глухо застрягла в процесії, що сунула назустріч все яскравішим вогням.
Подорожні жадібно роздивлялися і навіть крадькома обмацували блискуче лакування крилатого «студебекера», але друзів у власника машини було тут так само мало, як і в каменоломні і взагалі в Моорі. І захистом від кулаків та каміння служив Собачому Королю не стільки страх перед ним самим чи перед його зв'язками в Армії, а насамперед дог. Амбрас опустив скло на двох вікнах, і здоровенна голова тварюки вискакувала, як на пружині, то з лівого, то з правого вікна; пес рвався з ланцюга і злим басовим гавкотом створював для машини той простір, якого Берінг вимагав короткими сигналами клаксона.
Навіть солдати військового патруля, які спинили їх біля дерев'яного мосту, щоб з усіх боків роздивитися «птахомобіль», наважилися помацати хромований дзьоб і клепані кігті, тільки коли Собачий Король зачинив вікна і вийшов з авта. У розмовах з патрулем Амбрас у якийсь момент вказав на Берінга (або на Лілі?), засміявся і щось сказав, але що саме — розібрати всередині «Ворони» було неможливо через собачий гавкіт. Не показуючи документів і не отримавши навіть контрольної відмітки, яку ставили всім відвідувачам концерту найпізніше біля в'їзду на летовище, Собачий Король повернувся на заднє сидіння, і вони поповзли далі.
Вони мало говорили під час цієї поїздки. Процесія неохоче розступалася перед ними і щільно змикалася одразу позаду, тож відблиск габаритних вогнів червонів на обличчях пішоходів. Деякі вибоїни на дорозі були такі глибокі, що солдати, які супроводжували оркестрантів, позначили їх палицями й суччям, аби попередити про пастки тих, хто йшов за ними. Обминаючи ці зяючі провали, Берінг часом влаштовував на трасі таку тисняву, що пішоходи, яким не було куди ступити, здіймали обурений крик і стукали долонями по вітровому склу. Замахнутися на машину Собачого Короля не просто долонею, а чимось більш важким і тут ніхто не смів.