Берінг бачить, як бігун хапається за якісь уявні важелі. Він відводить, тисне їх донизу і відскакує назад, у темну глибінь сцени, звідки тепер зусібіч, серед блискавок магнієвих спалахів, вибігають паттонівські музики. Семеро чоловіків і чотири жінки. Публіка знає їх усіх на ім'я.
Вони хапають свої інструменти та мікрофони точно так само, як це всі бачили по середах на екрані, і стартують без жодного видимого знаку до вступу, стрімко розпочинаючи одну з найзнаменитіших пісень Паттона, аж глядачі біля їхніх ніг не в змозі ні підспівувати в такт, ані просто притупувати.
Потім музика замовкає — так само різко, як і почалася. Лише хор безнадійно відсталих від неї фанів невиразно гуде ще кілька секунд, після чого знову спалахує гарячкове збудження, серед якого на сцену останнім з учасників «оркестру» виходить Генерал Паттон.
Паттон не біжить. Він крокує. Іде прямо на Берінга, той аж блідне і з затамованим подихом мимоволі намагається сховатися глибше в тінь акустичних колонок. Але там уже стоїть Лілі. Амбраса ніде не видно.
Який він малий, цей Паттон.
Малий?
Паттон проходить повз, так близько від Берінга, що той міг би доторкнутися до нього витягнутою рукою. Паттон ковзає по ньому поглядом, дивиться крізь нього і йде далі, назустріч оваціям. Тінь під сонцем прожекторів — таким бачить його Берінг; Паттон крокує назустріч натовпу, який тягне до нього цілий ліс рук, а той, хто стоїть, як Берінг, поміж кабелів і чорної апаратури, може подумати, що всі ці руки тягнуться до нього. Або до Лілі.
Вони вимагають нас, мало не кричить він, вони вимагають нас!
Але Лілі не зводить очей з тіні Паттона. Далеко попереду, серед овацій, він зайняв своє місце. І там, біля самого краю сцени, підносить руку, немовби бажаючи вгамувати збуджений рев, однак потім лише наближає її до лоба, обводячи поглядом море ентузіастів унизу і врешті викрикує до жаху потужним голосом, який ніяк не узгоджується з його постаттю: Good! — і по довгій паузі, дозволивши натовпу відгукнутися громовим відлунням — Evening!
Good Evening. Такому як Берінг достатньо цього крику, щоб упізнати неповторний голос, який він так часто чув по телевізору в моорському секретаріаті, з тріскучих радіоприймачів і врешті на платівці з колекції, залишеної майором Елліотом. Але по-справжньому не чув іще ніколи.
Ті фани, які вважали, що Паттон тепер підхопить допіру перерваний шалений темп своєї групи і знову роздує звукову бурю, раптом здивовано чують лише його. Варто Паттону дещо підвищити голос, і з першої ж ноти він — високо над ревом юрби і всяким шумом доколишнього світу, — зовсім сам. Він співає.
Далеко від своїх музик і так близько до здійнятих рук натовпу, що деякі хапають його за ноги; стискаючи в кулаці мікрофон, у супроводі однієї-єдиної гітари, від чого увесь інший блискучий арсенал його притихлого оркестру здається дивним і непотрібним, Паттон кричить, співає, говорить, шепоче, видихає довгі мелодійні фрази, що здаються Берінгу строфами якоїсь lovesong.
В усякому разі, він чує слова, саме звучання яких хвилює його і змушує думати тільки про присутність Лілі, про її руки, чий легкий дотик він уже знає, і про її губи, цілком йому не знайомі.
Цієї пісні у приозер'ї ще ніхто не чув. Овації змінила тиша, в якій голос Паттона звучить ще потужніше. І він сам, величезний, ніби пророслий з власного голосу, перевершуючи всі сподівання фанів, стоїть, сяючи серед темряви.
Берінг щулиться ніби від холоду, хоча вечір теплий і безвітряний. Як завжди, коли він губиться у прекрасних звуках, трепіт серця перетворює його шкіру на пташину, гусячу. Йому так добре, що навіть страх бере: а що як прекрасні звуки зараз відпустять його, покинуть. (І скільки ж разів він, отямившись, мимоволі знову опинявся в гамірному світі, дещо смішний, із звихреними тут і там волосинками, — як завжди після якогось сильного почуття).
Але цього разу тремтіння не припиняється, і звуки не відпускають його, і ніщо не виштовхує його назад у світ. Цього разу прекрасні звуки ще й набирають сили і тягнуть за собою інші голоси, насамперед бас-гітару — чорношкіра гітаристка починає підігравати співу Паттона спершу майже непомітно, надалі поступово збільшуючи темп. Немов туга, довга тятива гуде під пальцями лучника і не рветься — басові ноти летять навздогін голосу Паттона, невідступно супроводжуючи його сходами дивовижних пасажів, на висотах і в глибинах, стаючи чіткішими і немов підбираючись ближче.