— Вона чекає в машині.
— А пес?
— І пес при ній.
На зворотному шляху до автостоянки летовище порожніло так стрімко, ніби Охоронець Собачого Короля розчахнув десь у ночі ворота, шлюз, крізь який потік відвідувачів концерту ринув на озерний берег. Дорогою Амбрас говорив мало.
Чого він пішов зі сцени, чого опинився в гущі натовпу?
Не хотів оглухнути там нагорі.
Окрім машиніста одного буряківницького товариства, який вирішив випросити у начальника каменоломні перепустку на рівнину і, жестикулюючи і просторікуючи, тягся за ними до самого ангара, більше ніхто їм дорогу не заступив. Та й цей прохач, хоча Берінгові вдалося його здихатись тільки силою, заднім числом злякався, коли через кілька днів до нього дійшли чутки, що Собачий Король зробив молодого моорського коваля не просто своїм водієм і не просто працівником, а ще й озброїв його і наказав стріляти по нападниках.
Біля ангара Берінг мусив чекати ще більше години, поки Амбрас, сидячи в армійській бронеавтівці, поговорить з якимось капітаном. Охоронець змерз, переминався з ноги на ногу, але першим повернутися до «Ворони» не наважився. З великого освітленого намету долітав гамір і сміх, і в якусь мить йому здалося, що він упізнав голос Паттона. Водій броньовика пригостив його цигаркою, але потім знову нап'яв навушники і став дивитись кудись удалину, адже Берінг не зрозумів жодного його жарту, як і коментарів щодо концерту.
Від Амбраса відгонило шнапсом, коли він нарешті виліз із кабіни і пішов до «Ворони» (Берінг підсвічував йому ліхатриком). Дог, немов порцеляновий, сидів на місці водія, а Лілі спала, прихилившись до нього, — і прокинулась, щойно Берінг відчинив дверцята. Пес не видав ані звуку. Берінг дав йому переповзти між передніми сидіннями назад, зайняв своє місце за кермом і завів мотор.
Це називалося щастям — те, що відчував Берінг на цьому шляху додому? Лілі сиділа поруч і на плавному повороті, коли машина виїжджала з автостоянки, притулилася до нього, точно так само як перед цим до дога, і не протестувала, коли він крадькома торкнувся її. А позаду сидів Амбрас, гладив свого пса і міг засвідчити, що Берінг, колишній моорський коваль, може виручити з небезпеки не лише себе, але й наймогутнішого чоловіка в приозер'ї. І на додачу до всього у вухах його ще звучала музика Паттона!
Злітна смуга була безлюдною. Тільки по її боках фари «Ворони» висвічували часом якісь постаті: вони сиділи біля вогнища або лежали у траві, загорнувшись у ковдри. Спокусі цієї широкої бетонної смуги, лише де-не-де зламаної колючими кущами, Берінг у своєму щасті не міг протистояти, і натис на акселератор. Глухе сопіння дога не було чутним у шумі двигуна. Прискорення притисло Лілі до його плеча. Злітна смуга мчала з чорної нескінченності йому назустріч, а за ним — назад, туди де він вперше поцілував жінку і врятував свого хазяїна. Кущі на узбіччях вапняно-білою стрічкою стрімко зникали з поля зору.
— Ти з глузду з'їхав? — почув він голос Амбраса позаду. Лілі, схоже, спала. «Ворона» з ревом летіла крізь ніч.
Минуло кілька секунд, доки Берінг повільно відпустив педаль, і ще за якусь секунду він переніс ногу на гальма, відчуваючи в цьому майже невловному зволіканні силу, яка вже не мала жодного стосунку до зброї в нього за поясом. Потім він натис на гальма і так різко знизив швикість, що голова пса з'їхала з колін Амбраса і вдарилась об спинку сидіння. Амбрас не сказав ані слова, а от Лілі враз випросталася, тихо засміялась, підштовхнула Берінга ліктем і прошепотіла: Вгамуйся!
Майже в самому кінці злітної смуги, там, де в останній рік війни винищувачі-бомбардувальники розвивали максимальну стартову швидкість, відривалися від землі й мусили круто здійматися вгору, щоб не розбитися об прямовисні скелі Кам'яного Моря, — там «Ворона» повільно з'їхала на колишнє платне шосе. Знову почалися незграбні маневри між вибоїн, ям і промоїн. Зараз і ця дорога була порожньою. Прихильники Паттона залишили на маскувальних жердинах і сучках клапті паперу та одягу, від чого деякі з цих попереджувальних знаків були схожі на опудала. Дрантя тріпотіло й маяло на холодному вітрі з озера, махало Берінгові. Ніч ставала шквалистою.
Ломота в плечах, мабуть, не підвела Собачого Короля — погода справді змінювалась. Схили вже наче у хмарах? Видимість погіршилася. Втомлений від напруженого вдивляння у вибоїни розбитої дороги, Берінг потер очі. Він не пригадує, щоб вибоїн було так густо, коли вони їхали в гори. Вони знов і знов виникали у світлі фар, і далеко не всі були позначені жердинами. Іноді він спрямовував автівку до самого краю над крутосхилом, бо інакше не можна було проїхати.